Бюджетна система України – Пасічник Ю. В. – Розділ 5. КОЗАЦЬКА ДОБА (XV-XVIII ст.)
5.1. Історична довідка
Після зруйнування в 1240 р. Києва, економічне і соціальне життя України переміщується в основному на Галичину і Волинь, але вже починаючи з кінця XV ст. поступово відроджується на східних землях. Ці землі протягом XIV-XV ст. залишались малозаселеними. Але поступово їх починають заселяти втікачі із Галичини та Волині, які зазнавали економічного та церковного гніту, усіляких утисків з боку польських поневолювачів, а також покатоличених українських панів. Здебільшого це були:
– міщани;
– позбавлені свого сану священики;
– збідніла знать.
Їхні діти, виростаючи на волі, постійно відбиваючи напади татар, вже через одне-два покоління почувалися новими, вільними людьми, що привело до уворення нового соціального стану – козацтва. У XIV ст. вперше з’являється термін “козак”. У словнику половецької мови з 1303 р. “козак” – це значить вартовий, вояк. У кількох словниках турецької мови “козак” означав розбійника, незалежну людину, волоцюгу. Так розуміли стан козацтва сусіди-турки.
Можливо, спочатку слово “козак” означало не лише українця. У XV ст. термін “козак” вживають вже стосовно українців.
Так, у 1492 р. татарський хан скаржився Великому князеві Олександрові на киян та черкасців, що напали на татарський корабель під Тягинею. На це князь відповів, що він наказав “потрусити” козаків. У 1499 р. в грамоті м. Києву згадується про козаків з околиць Дніпра. У1502 р. київські та черкаські козаки напали на татарського посла. У 1504 р. Менглі-Гірей скаржився Великому князеві Олександрові на козаків, що пограбували татарських послів та купців. 1520 р. Великий князь доручив Сенькові Полозовичу – управителеві Черкаського староства навербувати козаків на державну службу і відправити проти татар.
Такі перші відомості про українських козаків. У XVI ст. починається об’єднання їх у військову організацію. Серед перших організаторів були Остап Дашкевич, староста Черкаський, Предслав Лянцкоронський, староста Хмельницький, Бернард Претвич, староста Барський, Семен Полозович, староста Черкаський; були сини магнатів, зокрема князі Заславські, Збаразькі, Корецькі, Ружинські, Сангушки та ін. Участь цих осіб вказує, яку велику роль в обороні України проти татар відігравали козаки1.
У 30-40-х роках XVI ст. козаки на острові Томаковка організували укріплений військовий табір – Запорозьку Січ. Саме Запорозька Січ відіграла значну роль в утвердженні української державності.
Вагомою була роль запорозьких козаків у захисті українських земель від нападів татар. Татари постійно нападали на лівобережну частину України, хоча траплялись напади і на Волинь та Галичину. Так, за період з 1450 по 1586 р. було документально зафіксовано 86 наскоків на Київщину і Брацлавщину, а з 1600 по 1647 р. – 70. Середня чисельність захоплених у полон за один раз наближалась до 3 тис. осіб, хоча часом вона сягала аж 30 тис. осіб. Лише на Поділлі між 1578 і 1583 pp. кожне третє село було або зруйноване татарами або стало безлюдним.
Отже, з метою оборони від нападів татар козаки вимушені були формувати збройні загони для захисту території, яка швидко заселялась. Так, лише на Київщині на початку XVII ст. постало 200 нових міст, збільшивши загальну чисельність до 348. Козаки були надзвичайно відчайдушними людьми, про що досить влучно писав відомий турецький історик XVII ст. Найма: “Можна стверджувати напевно, що немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці… Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи, завдяки своїй хоробрості та вправності, в морських боях не мають собі рівних в усьому світі” .
Зважаючи на ці військові здібності козаків, їх запрошували до себе на військову службу польські, литовські, російські, молдавські, німецькі, шведські, австрійські, французькі правителі.
Перша спроба використати незалежних козаків датується 1572 p., коли польський король Сигізмунд Август запросив до себе на службу загін із 300 козаків, який формально не підпорядковувався урядовим чиновникам. Друга спроба була у 1578 р., коли король Речі Посполитої Стефан Баторій установив плату шести сотням козаків, дозволив розташувати їм у м. Терехтемирові свій арсенал і шпиталь. Завдання цих реєстрових (уписаних до реєстру) козаків полягало в охороні кордонів і контролі за нереєстровими козаками. До 1589 р. реєстрових козаків налічувалось уже 3 тис. осіб і близько 40-50 тис. нереєстрових. Отже, на початок XVII ст. існувало три не досить чітко розмежовані категорії козаків:
1. Реєстрові козаки, які були найбільш заможними і служили польському уряду.
2. Запорожці, що жили за межами Речі Посполитої.
3. Значна кількість козаків, що мешкали у прикордонних містах і вели козацький спосіб життя.
Козаки, особливо запорозькі, з метою захисту своїх територій від нападу турків і татар здійснювали походи. Перший похід датується 1538 p., коли козаки частково зруйнували турецьку фортецю Очаків. У1595 р. австрійські Габсбурги уклали договір з козаками про спільний наступ проти турецьких військ у Молдавії. Доволі вдалими були походи з 1600 до 1620 p., коли козаки ходили на Варну (1606 p.), Перекоп (1608 p.), Кілію, Ізмаїл, Аккерман (1609 p.), Трапезунд (1614 p.), Константинополь (1615 р.), Каффу (1616 p.).
Уряд Речі Посполитої і шляхта не дуже схвально ставились до козаків як до своєрідної суспільної верстви, але з великим бажанням використовували їх у війнах проти Московського царства та Оттоманської Туреччини, збільшуючи на ці періоди кількість реєстрових козаків.
Згодом вибухнуло ще більше повстання, яке очолив Северин Наливайко. У1545 р. після вдалого походу на турків у Молдавії на чолі 2,5-тисячного війська Наливайко повернувся на Брацлавщину, де вступив у конфлікт з місцевою шляхтою. Допомогу Наливайкові надали запорожці. Серед не досить чітких вимог повстанців було й утворення в Україні землі, якою б правили самі козаки.
В той час, коли запорожці під проводом Григорія Лободи та Матвія Шаули діяли на Київщині та Брацлавщині, Наливайко пройшов через усю Галичину, Волинь, Білорусь, закликаючи до повстання селян. Але вже навесні 1596 p., усвідомлюючи чисельне переважання польських загонів, повстанці об’єднали свої сили і стали відходити на схід, сподіваючись знайти захист у Московії. Вони відбивали атаки поляків аж до травня, але з поширенням голоду та хвороб серед них виник розкол. Спочатку вбили Лободу, який схилявся до переговорів, звинувативши його у таємних зносинах з ворогом. Потім прибічники Лободи нишком видали Наливайка полякам, які його відвезли до Варшави і стратили. Скориставшись безладдям у таборі повстанців, поляки їх жорстоко придушили. Надалі повстання не припинялись – досить згадати виступи під керівництвом Марка Жмайла (1625 p.), Тараса Федоровича (Трясила) (1630 p.), Івана Сулими (1635 p.), Павла Павлюка (1637 р.), Яцка Острянина та Дмитра Гуні (1638 p.).
Але це не означає, що козацькі ватажки постійно ворогували з польським урядом. Були досить далекоглядні ватажки, які намагались вирішувати національні питання виважено.
Одним із найвизначніших діячів того часу, за визнанням істориків, є Петро Кононович (Конашевич) Сагайдачний (рік нар. не відомий – пом. 1622 p.). Він народився в с. Культчицях на Самбірщині (Галичина) в сім’ї бідного шляхтича. Навчався в Острозькій академії, потім був домашнім вчителем. Згодом прийшов на Запорозьку Січ, де проявив себе вмілим організатором і воєначальником. Після знаменитого морського походу на Каффу в 1616 р. його обирають гетьманом.
Зважаючи на те, що воювати з Річчю Посполитою у козаків ще не вистачало сил, він зробив примирення з поляками наріжним каменем своєї політики. Для уникнення конфліктів із польським урядом він погодився в 1619 р. скоротити реєстр до З тис. осіб, заборонив несанкціоновані морські походи й визнав право короля затверджувати козацьких старшин. Він об’єднав військову силу козацтва з політично слабкою культурною та церковною верхівкою України. Для цього він у 1620 р. разом зі всім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства. Цей крок мав підтвердити, що запорожці стають на підтримку релігійних і культурних потреб України. На жаль, після смерті Сагайдачного у 1622 р. конфлікти козаків з польським урядом знову відновились і нові гетьмани не завжди проводили мудру політику.
Роки правління гетьманів у цей період подано нижче.
Петро Конашевич-Сагайдачний 1616-1620 Яцько Бородавка-Неродич
(забитий козаками під Хотином) 1620-1621
Петро Конашевич-Сагайдачний 1621-1622
Олифер Голуб 1622-1623
Михайло Дорошенко 1625-1628
Грицько Чорний (забитий запорожцями) 1628-1630
Тарас Федорович 1630
Тиміш Михайлович Орендаренко 1630-1631
Іван Кулага Петражицький 1681
Томиленко (забитий поляками) 1637
Сава Кононович (забитий запорожцями) 1687
Петро Комаровський (польський комісар) 1638
До середини XVII ст. в українському суспільстві визріли гострі суперечності, обумовлені існуючим статусом України в складі Речі Посполитої. Вони виявились в усіх сферах – політичній, національно-релігійній, психологічній, економічній.
Розглянемо економічні суперечності. Як відомо, на період освоєння нових земель селяни звільнялись від повинностей, але як тільки він закінчувався, – вони змушені були відпрацьовувати ці повинності у повному обсязі. Вимоги шляхти дедалі зростали, особливо після повстання 1638 р. Крім того, магнати часто здавали свої землі в оренду, вимагаючи як оплату нерідко все, що тільки можна було “витиснути” з селян. Досить часто орендар вимагав від селян відробітку шість-сім днів на тиждень, виганяючи їх на поле з допомогою магнатських слуг. Досить часто орендарями ставали євреї, які не мали права постійного володіння землею.
На відміну від селян в інших частинах Речі Посполитої, навіть у Західній Україні, селяни Наддніпрянщини не знали тягаря кріпаччини і не сприймали її. Більшість з них вважали себе людьми вільними. Серед козацтва панував догмат віри в те, що в 1582 р. король Стефан Баторій начебто дарував козакам привілеї, котрі фактично зрівнювали їх у правах із шляхтою. Численні міщани також вважали себе людьми вільними і самостійними. І ця віра у приналежність до вільного люду посилювала готовність мешканців Наддніпрянщини боротися з поляками, відстоювати свою свободу.
Загострення всіх цих суперечностей призвело у 1648 р. до великого повстання, в якому брало участь практично все українське населення і в результаті якого українці дефакто вибороли незалежність. 21 листопада 1648 р. між Богданом Хмельницьким та королевичем Яном Казимиром було укладено перемир’я, згідно з яким влада Речі Посполитої не мала поширюватись далі на південь від Білої Церкви. 18 серпня 1649 р. був підписаний Зборівський мир, за яким реєстр установлювався в 40 тис. козаків, польському війську та євреям заборонялось перебувати на Київщині та Брацлавщині, урядові посади обіймала тільки козацька старшина та православна шляхта. Але селяни мали повернутись у кріпацтво, а польській шляхті було дозволено вертатись у свої володіння. Ігнорування долі селян пізніше вилилось у конфлікти між козацькою верхівкою та простим людом.
У1651 р. почався новий етап польсько-української війни. Велика битва сталась на Волині під Берестечком. Польська армія налічувала 150 тис. воїнів, в тому числі 20 тис. досвідчених німецьких найманців, з боку українців було 100-тисячне військо, яке підтримували 50 тис. татарської кінноти. У вирішальний момент татари покинули поле бою, викравши з собою Хмельницького. Українське військо у цій битві зазнало поразки, і підписаний 28 вересня 1651 р. Білоцерківський мир погіршував становище України. Так, козацький реєстр скоротився до 20 тис. осіб, влада гетьмана обмежувалась Київським воєводством, і йому заборонялось вступати у зовнішні зносини, особливо з татарами. Але Білоцерківський договір не був реалізований. На сеймі один із шляхтичів наклав вето, і договір не було затверджено.
Бажаючи припинити продовження військових дій, Богдан Хмельницький намагався схилити уряд Речі Посполитої до визнання незалежної козацької України, що, за його словами “дозволило б і нам, і Речі Посполитій жити у спокої”1. Але польська еліта не відмовилася від своїх імперських посягань, і поява на початку березня 1652 р. на Лівобережжі підрозділів польської армії викликала нові збройні сутички. Розпочалося масове переселення жителів Чернігівського воєводства на територію Миргородщини, Полтавщини, Гадяччини тощо.
Серед радикально налаштованої старшини визріває задум усунути Хмельницького від влади. Змова була викрита, а змовників – страчено. У зв’язку з нератифікацією Білоцерківського договору Богдан Хмельницький відновлює переговори з Молдавією, Кримом, Туреччиною, Москвою.
Намагаючись прилучити Молдавію до антипольського союзу, Хмельницький домовився з правителем Молдавії В. Л у пул ом про шлюб свого сина Тимофія з його донькою Розандою. Коли ж через певний час Лупул відмовився виконати угоду, Богдан Хмельницький вирядив під командуванням Тимофія до Молдавії військо. По дорозі під Батогом Тимофій зустрів 16 – 20-тисячне військо польського гетьмана Калиновського. Заручившись підтримкою Криму, невдоволеного політикою Варшави, війська Тимофія і Богдана Хмельницьких 2 червня 1652 р. завдали нищівної поразки полякам, самого гетьмана було вбито.
За свою середньовічну історію Польща не зазнавала такого принизливого розгрому. Загинуло щонайменше 8 тис. жовнірів, у тому числі половина всіх гусарів Речі Посполитої. Тимофій як переможець вступив до Молдавії і в серпні одружився з Розандою.
Поразка поляків викликала масові повстання проти шляхти, і до початку липня відновлюється на всій території функціонування національних органів влади. Є згадка, що навіть почала карбуватись власна монета. Хмельницький планував створити регулярну 50-тисячну армію.
Вагомими були соціально-економічні наслідки Селянської війни – ліквідовані за невеликим винятком велике і середнє землеволодіння, фільварково-панщинна система господарювання й кріпацтво, землі вигнаних феодалів, королівщини й католицької церкви перейшли у власність державного скарбу. Але створити державу з повним набором державних атрибутів у цей період не вдалося.
Починаючи з кінця 1652 р. міжнародне становище України починає погіршуватись. Одною з причин цього був шлюб Тимофія з Розандою. Османська імперія виступила проти включення Молдавії у сферу політичних інтересів України. Крім того, українсько-молдавський союз викликав занепокоєння правителів Валахії і Трансильванії. Вони пішли на зближення з Річчю Посполитою, яка зорганізувала антиукраїнський союз, включивши до нього Валахію, Трансильванію, а також (після державного перевороту) і Молдавію. У1653 р. під час облоги Сучави загинув син Богдана Хмельницького Тимофій. Сучаву захопив волоський князь Матвій Бесараб. Катастрофа балканської політики не дала змоги Богдану Хмельницькому забезпечити надійний захист західної частини України: він хотів посадити на престол Молдавії Тимофія, а Лупулеві віддати Волощину.
Наприкінці 1652 р. Річ Посполита активізує підготовку до нового наступу. У лютому 1653 р. її війська атакували Погребище, Прилуки та інші міста Брацлавщини. Через місяць 8-тисячна польська армія, прямуючи до Умані знищила десятки міст і сіл, але після поразки під Монастирищем відступила з території Української держави.
22 серпня 1653 р. польське військо на чолі з Яном Казимиром виступило з-під Глинян у похід проти козацької України. На початку жовтня Богдан Хмельницький об’єднавшись з татарами виступив назустріч. 8 жовтня близько 49 тис. жовнірів зайняли позиції під замком між ріками Дністер і Жванчик, а 21 жовтня розпочались військові дії. Наприкінці листопада поляки опинились в майже повному оточенні, а до середини грудня від голоду й холоду померло близько 10 тис. вояків і слуг. За таких обставин польський король пішов на переговори з ханом і без участі української сторони між ними було в усній формі досягнуто Кам’янецької угоди, за якою воєнні дії припиняються. Польща зобов’язалася виплатити упоминки, а татарам фактично дозволялось грабувати українські землі.
На той час наявними були негативні наслідки боротьби за незалежність – унаслідок воєнних дій значного спустошення зазнало Правобережжя, де було знищено понад 100 міст і містечок, серед населення посилилось розчарування, зневіра у можливість вибороти перемогу. Були й відкриті виступи проти політики Богдана Хмельницького, як це мало місце 20 червня 1653 р. у військовому таборі під Городком (Поділля).
У цей тяжкий для України час необхідно було визначитись щодо її подальшого стратегічного розвитку. Виснаженій Україні самостійно складно було вирішувати свою власну долю без підтримки іншої держави.
Зваживши всі “за” і “проти” серед можливих союзників з числа Оттоманської Туреччини та Московії Богдан Хмельницькій віддав перевагу Московії. Переваги у спільному союзі з Московією були такі:
1. Спорідненість мови, традицій, культури тощо.
2. Спільне віросповідання.
3. Близькість кордонів.
4. Можливість довести боротьбу з поляками до переможного кінця.
5. Під захистом доволі сильного союзника встановити, нарешті, справжні атрибути державності.
Були також і певні негативні сторони цього союзу, насамперед досить експансіоністська політика, яку проводили московські царі, та інші обставини, які були аргументами “проти”, але на той час вони враховані не були.
У Москви була також конкретна заінтересованість у союзі з Україною, який був потрібен їй з різних поглядів: він відкривав шлях до Чорного моря і на захід, забезпечував їй панування на сході, а головне – трагічне становище України загрожувало або захопленням її Польщею, або союзом її з Туреччиною, чим не раз лякав Москву Хмельницький. Союз з Україною був дуже бажаний для Москви тим, що забезпечував її мілітарні інтереси. Україна мала 300 тис. осіб випробуваного, досвідченого, найкращого на Сході Європи війська. Усі ці умови робили союз з Україною конче потрібним для Москви.
У відповідь на звернення Богдана Хмельницького про союз 7 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві ухвалив прийняти Україну “під високу руку царя”, а 1 листопада московське посольство вже було на кордоні України. Цей поспіх, невластивий московському уряду, свідчить, якою великою була заінтересованість Москви. Богдан Хмельницький був зайнятий війною з Польщею і прибув до Переяслава лише 6 січня 1654 р. Він уникав будь-яких урочистих прийомів і жодного разу не запросив московських послів до себе. Можливо саме для того він обрав для переговорів не Київ, чого домагались посли, а тихий козацький Переяслав. Усі переговори відбувались тихо й офіційно.
18 січня 1654 р. в Переяславі було підписано угоду про перехід України, яка була в управлінні Б. Хмельницького, до складу Росії. Після підписання угоди 117 міст і близько 127 тис. жителів заприсяглися на вірність російському цареві. Оскільки оригінал угоди втрачено, точно не відомо, які там були конкретні умови, і нащадкам тепер складно робити аргументовані висновки за непідтвердженими копіями, але цей крок мав велике значення в житті обох слов’янських народів. Практично перші десятиліття після підписання Переяславської угоди територія України в складі Московії мала автономію.
Козакам підпорядковувалась більшість земель на правому і лівому берегах Дніпра – колишні Київське, Чернігівське воєводство (Галичина і Волинь залишались у володінні Речі Посполитої), де на площі близько 250 тис. км2 проживало 1,2- 1,5 млн населення.
Козаки встановили свою форму правління. Територія була поділена на 16 військових округів, або полків. Глави адміністрацій – полковники, які командували 3-5-тисячними полками, були судовими урядниками у мирний час. Територія полку ділилась на сотні, де такі функції виконували сотники. В окремому містечку чи селі влада належала козацькому отаману.
У1659 р. 18-річний гетьман України Юрій Хмельницький, повіривши підробленому тексту Переяславської угоди 1654 р. і зважаючи на погрози Московії, підписав другий договір, згідно з яким російські війська розташовувались в усіх найбільших містах України, козакам заборонялось вести війни, вступати у зовнішні відносини без дозволу царя, обирати гетьманів, генеральну старшину і полковників без згоди Москви. Це вже був початок втрати Україною своєї самостійності.
У 1658-1663 pp. на території України відбувалась громадянська війна, у результаті якої Україна розкололась на Правобережну і Лівобережну частини під впливом Польщі та Росії. Лівий берег (етнографи ще інколи називають його Гетьманщиною) з населенням близько 1,2 млн осіб (1700 р.) перетворюється на центр політичного й економічного життя України.
Запорозька Січ наприкінці XVII ст. втрачає своє першочергове значення і стоїть осібно від основних подій. Чисельність ізольованих козаків рідко перевищувала 10 тис. осіб. У1667 р. Запорозькі землі потрапили під подвійний російсько-польський контроль, з 1686 р. цілковито перейшли під владу російського царя. У1734 р. запорожці збудували неподалік від Старої Нову Січ, але за непокору російській імператриці Катерині II4 червня 1775 p., коли більшість запорожців перебували на турецькому фронті, російська армія під командуванням генерала Текелі оточила Січ і зрівняла її з землею.
У 1774 р. українські та російські війська зайняли Крим, і за умовами Кючук-Кайнарджийського миру змусили турків зректися суверенітету над ханством. У 1783 р. Крим був приєднаний до Росії.
Ця подія мала важливе значення і для України, оскільки ліквідувалась багатовікова загроза для українських земель.
Річ Посполита з населенням близько 11 млн осіб та територією в 733 тис. км2 у XVIII ст. була ослаблена війнами з Росією, Пруссією та іншими державами і була поділена. Унаслідок поділу 1772, 1793 та 1795 pp. 62 % території та 45 % населення дістались Росії, 18 % землі та 32 % населення – Австрії, 20 і 23 % відповідно відійшли до Пруссії. Ці поділи мали значення і для українців. У1772 р. Галичина та Буковина потрапили під Австрійське панування, а до 1795 р. усе Правобережжя було під владою Росії. Наприкінці XVII ст., коли поляки відвоювали Правобережжя, під управлінням гетьманів залишилось близько третини території, колись підвладної Б. Хмельницькому – на сьогодні близько 1/6 сучасної території України. Цей Лівобережний край українці називали Гетьманщиною, а росіяни – Малоросією. До неї входило 10 полків – Стародубський, Переяславський, Гадяцький, Прилуцький, Київський, Ніжинський, Чернігівський, Лубенський, Миргородський і Полтавський. Адміністративна столиця – Батурин. Гетьманщина охоплювала 11 великих міст, 126 містечок і близько 1800 сіл з населенням 1,2 млн осіб. Безперервні війни розорили багатьох козаків, які мусили воювати за власні кошти, і збройні сили Гетьманщини у 1730 р. становили лише 20 тис. осіб. Москва весь час від Переяславських договорів прагнула встановити зверхність над Гетьманщиною.
Після завершення російсько-турецької війни 1768-1775 pp. російський уряд вирішив остаточно розправитись з Гетьманщиною. У1781 р. у зв’язку з адміністративною реорганізацією всієї імперії на Гетьманщині було скасовано традиційні 10 полків і введено три намісництва – Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Одночасно українські адміністративні судові та фінансові установи замінялись відповідними російськими.
У 1783 р. на зміну славетним козацьким полкам прийшли регулярні уланські, до яких на шестирічний термін набирали селян і неукраїнців. У 1785 р. Катерина II видала “Жалувану грамоту дворянству”, згідно з якою українська знать зрівнювалась у правах з російською, і верхівка колишньої Гетьманщини погодилась з ліквідацією автономії. Отже, за період з XV до XVIII ст. Україна так і не спромоглася створити повноцінної держави зі всіма її атрибутами, хоча за цей час на її території було кілька відносно самостійних державно-адміністративних формувань – Запорозька Січ, Слобожанщина, Гетьманщина.
Розглянемо бюджетні відносини в двох із них – Запорозькій Січі та Гетьманщині.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)