Бюджетна система України – Пасічник Ю. В. – 3.2.2. Доходи та видатки княжої казни

Розглянувши історичні джерела, подамо основні потоки надходжень та видатків княжої казни в Київській Русі у вигляді схеми (рис. 3.2.2.1). Як основу розглянемо доходи і видатки

Казни київського князя, що відігравала роль основної казни держави, оскільки існувала ще ціла система надходжень і видатків у князівствах, які входили до Київської Русі. Розмежування доходів і видатків казни й особисто князя не існувало, хоча за княгині Ольги окремі елементи такого розмежування простежуються.

У перших століттях існування Київської держави головним джерелом поповнення княжої казни була данина з підкорених народів, яку вони платили здебільшого хутром: “У літо 883. Почав Олег воювати проти древлян і мечем покоривши їх, брав з них данину по чорній куниці”.

У 907 р. Олег зі своїм військом здійснив успішний похід на Візантію, підкорив її, уклав договір, згідно з яким Візантія зобов’язувалась сплачувати щорічну данину. Крім того, з походу була привезена значна здобич. “І повернувся Олег до Києва, несучи золото і паволоки (шовкові тканини), і плоди, і вино, і усіляке узороччя (дорогі речі, прикраси)”.

Перші руські князі стосовно своїх сусідів поводили себе як завойовники, збирали данину з вигодою для себе, не піклуючись про долю своїх підданих.

Потреби князя на перших порах обмежувались витратами на утримання своєї військової дружини. Але згодом, коли почалася розбудова Києва, потреби зросли, а відповідно і вимоги князя збільшити надходження данини. Це викликало незадоволення племен, з яких данина збиралася. Так, відомий випадок, коли розлючені частими походами за даниною древляни вбили князя Ігоря (945 p.).

Починаючи з XI ст. усе вагомішу роль починають відігравати внутрішні джерела.

Певну частку доходів київська казна отримувала від князівств, які входили до складу Київської держави. 1014 р. Нестор-літописець та його новгородський колега злагоджено повідомили: “Коли Ярослав (Мудрий) був (княжив) у Новгороді, давав він за умовою до Києва дві тисячі гривень з року в рік, а тисячу роздавав у Новгороді дружині. І так давали всі новгородські посадники, а Ярослав не давав цього в Київ батькові своєму (себто припинив сплату данини). І мовив Володимир: “Розчищайте шляхи і мостіть мости”, бо хотів іти війною на Ярослава, але розхорувався”.

Доходи від органів судочинства. З формуванням та зростанням Київської держави клас феодалів, що народжувався, відчув необхідність офіційного захисту своїх прав. УIX та X ст. основою вирішення суперечностей було звичаєве право. Перша спроба уніфікувати норми давньоруського права була здійснена Володимиром Великим. Літописи оповідають, що саме він спочатку ввів смертну кару за антифеодальні злочини, а потім замінив її грошовими штрафами -“вірами”, які давали значні доходи до княжої казни.

Друга спроба уніфікації норм суспільного життя була здійснена сином Володимира Великого – Ярославом Мудрим. Саме йому приписується створення збірника “Древньої правди”, або “Правди Ярослава”, що став основою “Руської правди” (варіант – “Коротка”). Надалі його синами та внуком Володимиром Мономахом були зроблені доповнення і сучасні дослідники виділяють чотири редакції “Руської правди”: “Коротку”, “Просторову”, Володимира Мономаха і “Скорочену”.

Розглянемо юридичні норми, які застосовувались до порушників суспільного життя, взявши за основу “Коротку правду”. Оскільки давньоруський текст йшов суцільним масивом, сучасні дослідники для зручності виділили в цій та в інших редакціях окремі статті.

“Коротка правда” передбачала відповідальність за вбивство, тілесні ушкодження, крадіжку, плату за збір данини. З особи, яка вчинила порушення, передбачався штраф як на користь княжої казни, так і потерпілому. Розглянемо окремі статті:

Ст. 4: якщо хто-небудь ударить мечем, не виймаючи його з піхов, або держаком меча, то платить штраф 12 гривень;

Ст. 5: але якщо хто-небудь ударить іншого по руці і рука відвалиться або відсохне, то платить 40 гривень;

Ст. 8: хто вирве вуси або бороду, платить 12 гривень; ст. 12: якщо хто-небудь поїде на коні, не спитавши дозволу, повинен заплатити 3 гривні;

Ст. 19: якщо вб’ють огнищанина (управляючого княжим господарством) навмисно, але без користі, то з убивці стягується 80 гривень;

Ст. 26: за вбитого смерда або холопа – 5 гривень;

Ст. 35: хто вкраде човна, платить господарю 30 резан за човна і 60 резан штрафу князю;

Ст. 41-42: хто привів злодія, отримує 10 резан. При штрафі в 3 гривні понад це охороннику слід заплатити 15 кун, за десятину – 15 кун, а князю – 3 гривні. При штрафі в 12 гривень, той, хто привів винного, отримує з нього 70 кун, а десятнику необхідно платити 2 гривні, а князю – 10 гривень.

Зберігся мирний договір князя Ярослава Володимировича (Мудрого) з німецькими послами 1009-1014 pp., підписаний ним у Новгороді: “Якщо вб’ють купця новгородського або німецького купця, Новгород сплачує за голову 10 гривень сріблом. Якщо хто-небудь поб’є жінку чоловіка або дочку, то князю – 40 гривень старими кунами, а жінці або дочці – 40 гривень старими кунами”.

Доходи від надання позик. Досліджено, що в X-XII ст. у Київській Русі існували три види кредитних відносин:

Надання “кун в рез” – позичка грошей за проценти.

“Істоє” – надання грошей на зростання під проценти.

“Настав у мед”, “жито в присоп” – надання позички в натуральній формі, під певну частину натурального продукту3.

У різних редакціях “Руської правди” передбачалися такі проценти: за кілька днів, місячні, за третину року, річні.

Грошових коштів у населення було мало, а зосереджувалися вони переважно у князів, бояр, гостей і церкви. Купці користувалися більшими пільгами, ніж інші члени суспільства. Проценти були досить високі, якщо брати до уваги, що Київська Русь у фінансовому плані була ще малорозвиненим суспільством. Про конкретний розмір процентів прямо не вказується, але за окремими даними можна зробити висновок, що вони були більшими, ніж в інших європейських країнах. На основі значних процентів розвинулась у XII ст. князівсько-боярсько-єврейська спекуляція. Так, відомий випадок, коли кияни 1113 р. обурились лихварством Святополка та його наближених і після його смерті пограбували двір тисяцького Путяти та євреїв. Новий князь Володимир Мономах вимушений був для заспокоєння киян скласти “Статут про рези” (проценти), де передбачалося 20 і 40 %, які було дозволено брати за третину року; коли ж із когось хтось стягував 60 %, то боржник не повинен був “повертати вже і ста”, тобто решту боргу. Такі проценти були по всій Європі.

Податкові платежі. Основою внутрішніх надходжень були різні види мита та збори, що мали податковий характер. Мито було особливим видом надходжень до казни і забезпечувалось переважно торговельною діяльністю.

Про мито із зовнішньої торгівлі свідчить багато історичних джерел. Уже в перших договорах, які були укладені з Візантією, особливо обумовлювались і регламентувались правила торгівлі з метою забезпечення надходжень до казни торговельного мита. Окремі із князів взагалі обмежували, або навіть забороняли ввіз і вивіз певних товарів з метою збільшення своїх доходів (зброя, сіль, золото, срібло). Мито здебільшого сплачувалося грошима.

Різні види мита (за місцем збору і часу) можна поділити на дві групи: заставне (збиралися до початку торгівлі та за проїзд) і торговельне.

До заставного мита належали: побережні (з плаваючих засобів, що приставали до берега), перевізні (за перевіз на паромних і човнових переправах), мостовщина (за переїзд через мости), костки (з людей, які везли вантаж, за проїзд по дорогах, що охоронялись).

До торговельного мита належали явки. Його стягували окремо з людей і окремо з товару. Стягувалося також мито за зберігання товару (гостинне). Після прийняття християнства духовенство збирало для своїх потреб своєрідне мито під час ярмарків, які влаштовувались у дні святкування храмових роковин.

Податкові платежі надходили в різних формах – данина, подать (урок, дари, оброк), поклони, корми, побори.

Данина. Розмір данини визначався в цілому для кожного племені окремо. Спочатку це була плата за захист князем їхніх земель. Данина відома у двох формах – повіз і полюддя. Повіз привозили самі платники, а полюддя збиралося князем і його дружиною. Данина була характерною ознакою платежів до казни князя в IX – початку X ст.

Подать – збірний термін, під яким розуміли уроки, дари, оброки. Уроки – будь-яка повинність, яку потрібно було виконати до певного календарного терміну. Оброки стягувалися з певного предмета.

Починаючи з кінця XI ст. об’єктом обкладання податком стає кожне господарство (дим, соха). Розмір господарства і його економічні можливості спочатку не враховувались. Потім основою обкладання стала чисельність жителів. В окремих князівствах об’єктом обкладання була земля.

У багатьох князівствах за одиницю обкладання бралася соха, що означала конкретний розмір земельного наділу, до якого приписувалось землеробське населення. При цьому враховувались якісні показники землі. Господарства, включені в соху, несли колективну відповідальність за повноту і своєчасність сплати цього виду платежу.

Усередині сохи діяв розкладковий принцип. Розкладання податків на господарства здійснював вервний (сільський) староста. У X-XII ст. збір здійснювався в основному в натуральній формі, пізніше – частково в грошовій. На Поліссі, де були поширені борті, князь Мстислав установив збір меду із 100 осіб по дві лукни меду, а з берестян 1289 р. натуральну данину – зі 100 осіб по дві вівці.

Господарська діяльність князя. У IX-X ст. князі не мали великого господарства, основні надходження до казни забезпечувались збором данини, яка використовувалась князем і дружиною, а залишки продавали у Візантію. Проте вже з середини

X ст. князі почали розвивати власні господарства. У літописах XII ст. знаходимо факти про великі князівські посіви пшениці* вівса і проса. В одному з літописів повідомляється, що у с і верського князя Ігоря захоплено відразу 900 стогів жита. Село Ігоря являло собою величезне князівське господарство натурального типу. У Ігоря й Святослава Ольговичів були села, де велося рільниче й скотарське господарства, в яких налічувалося 4000 коней; в Ігоревому селі був хутір, князівський двір, де зберігалося багато “готовизни” (запасів) – меду, вина і тяжкого товару – заліза й міді (очевидно, для військових потреб, щоб виготовляти зброю), 700 осіб челяді, 500 берківців1 меду, 80 корчаг вина (очевидно, привезеного з Візантії в обмін на князівські хутра).

Отже, з наведених даних видно, що Київська Русь мала досить розгалужену схему поповнення казни, яка відображала існуючий соціально-економічний уклад.

Розглянемо тепер видатки.

Витрати на послів до інших держав. Київська Русь з перших етапів свого існування встановлювала економічні та дипломатичні відносини як із сусідніми державами, так і з тими, з якими вона хотіла мати вигідні їй зв’язки. До нашого часу збереглися або договори, або згадки про них часів князювання Олега, Ігоря, Володимира Великого, Володимира Мономаха. Але з найбільшим розмахом ця робота проводилась у період князювання Володимира (Великого) та Ярослава Мудрого. Володимир (Великий) неодноразово одружувався зі знатними жінками, переважно з прямими нащадками правителів зі Скандинавії, Польщі, Чехії, Болгарії, Візантії. Своїх дітей він також одружував та видавав заміж за правителів або їхніх нащадків: Ярослава (Мудрого) – з дочкою короля Швеції Олафа – Інгігердою-Іриною; Премиславу – з угорським королем Лядиславом Лисим; іншу (ім’я не збереглося) – з чеським королем Болеславом Рудим.

Ярослав Мудрий проводив виважену зовнішню політику, вступивши у дипломатичні відносини з головними імперіями середньовіччя – Германією та Візантією. З Германською імперією в 1030-1031 та 1040-1043 pp. держава обмінялась повноважними посольствами. Це знайшло подальше підтвердження в матримоніальних справах. Так, син Ярослава Святослав взяв шлюб з дочкою штаденського (саксонського) графа Леопольда Одою; Ізяслав – з родичкою імператора Генріха III Гертрудою.

Три дочки Ярослава стали королевами: Анна – французькою, Єлизавета – норвезькою, Анастасія – угорською. Сестра Ярослава – Марія-Доброніга була одружена з польським князем Казимиром, що забезпечило Київській Русі на довгі роки безпеку західного кордону. Для зняття напружених відносин, які виникли між Візантією та Київською Руссю на початку 50-х років, візантійський імператор видав свою дочку за улюбленого сина Ярослава – Всеволода, від шлюбу яких народився Володимир Мономах.

Князь Галицький Ярослав Осмомисл підтримував дипломатичні стосунки не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською Імперією.

Дарунки дружнім народам. З метою встановлення дружніх стосунків київські та інші князі Київської Русі робили дарунки іншим державам. Це було органічним доповненням до дипломатичних зв’язків. Так, Ізяслав у дарунок угорському королеві дав посуд, одіж, коней, паволоки1.

Особливий період в історії Київської Русі – це період, коли вона вимушена була платити податки монголо-татарам. Завойовники обклали Русь тяжким поголовним податковим тягарем (літературні джерела не дають можливості встановити конкретні розміри і перелік платежів).

Монголо-татарську данину мусили платити всі жителі. Це забезпечувалося проведенням регулярних переписів. Перший такий перепис населення був здійснений у Києві 1245р. У1257 і 1273 pp. був проведений перепис всього населення поневоленої Київської Русі. Крім данини, яка сплачувалася грошима, літописи називають окремі види повинностей – поставка воїнів, перевезення (ямська повинність), корм (воїнам і коням завойовників), поплужниці (значення цього слова не пояснюється ні в літописах ні в коментарях, але згідно з тлумаченням Володимира Даля – це збори грошима або хлібом з кожного плуга).

Про розміри монголо-татарської данини літописи повідомляють, що вона становила десятину зі всього населення.

Окремі князі возили в Орду данину по півгривні з сохи, що становило 80 грамів срібла.

Оплата послуг військових формувань інших народів. Послуги військових формувань оплачувались за двома напрямами – при обороні Київської держави від іноземних завойовників та при внутрішніх міжкнязівських війнах. Перший напрямок є, безперечно, виправданим, адже йшлося про незалежність держави. Як приклад можна згадати травень 1223 p., коли руськополовецька рать зустрілася із монголо-татарською на річці Калці. На жаль, другий напрямок пов’язаний з “чорними” сторінками нашої історії, коли витрачались матеріальні, фінансові й, особливо, людські ресурси на міжусобні князівські чвари для задоволення власних амбіцій. Згадаємо окремі з них.

972-979 pp. У роки князювання Ярополка в Києві його брат Володимир (Великий) у боротьбі за Київський престол найняв зі Скандинавії найманців, увійшов до Києва і обложив м. Родню, поблизу гирла р. Рось. Ось як оповідає Нестор-літописець про цю трагедію: “А Володимир увійшов до Києва й обложив Ярополка у Родні. І був у Родні жорстокий голод. Так що ходить (у народі) приповідка й до наших днів “Біда, мов у Родні”. До речі, Ярополк був убитий найманцями-скандинавами.

1015 р. Коли Ярослав (Мудрий), що княжив у Новгороді, не заплатив обумовлену частку данини своєму батькові – Володимиру (Великому), останній хотів іти на сина війною. Ярослав для захисту запросив варягів, про що свідчать літописи: “Коли Володимир збирався йти проти Ярослава, – Ярослав послав за море, привів варягів, тому що боявся батька свого”.

1018 р. Святополк І (Окаянний) з допомогою воїнів польського тестя і князя Болеслава захопив Київ і вигнав звідти Ярослава (Мудрого).

1019 р. Навесні Святополк з печенізькою ордою пішов знову на Київ, де зустрівся з військом Ярослава (Мудрого). Ось як описує цю битву Нестор-літописець: “На сході сонця зійшлися супротивники, і бій був жорстокий, якого ще не бувало на Русі. І, за руки хапаючи один одного, рубались і сходились тричі так, що низинами кров текла. І надвечір взяв гору Ярослав, а Святопол к побіг”.

1069 р. Ізяслав І, син Ярослава Мудрого для здобуття київського престолу залучив на допомогу польське військо князя Болеслава II Сміливого.

1073-1077 pp. У ці роки велась боротьба за київський престол між нащадками Ярослава Мудрого – Ізяславом та Святославом. Ці події досить детально описує М. Грушевський. Ізяслав для повернення престолу звернувся за допомогою до польського короля Болеслава II, давши йому за це великі скарби. Не отримавши допомоги через заплутану внутрішню політичну ситуацію, звертається до цісаря Генріха IV з дарунками – посудом і одягом величезної ціни. Генріх IV вів “подвійну гру” і вирядив до Святослава свого свояка Бургардта з вимогою подарунків, обіцяючи не допомагати Ізяславові. Хроніст Лямперт пише, що Бургардт привіз від Святослава Генріху IV стільки золота, срібла і дорогого одягу, що ніхто не пам’ятав, щоб коли в Німеччину привозили стільки. До речі, ці дари суттєво допомогли Генріху IV в його боротьбі проти папи Григорія VII.

1135 р. Ольговичі – Всеволод і Ігор з половцями взяли містечка Остерський і Нежитин, попалили Баруч і села, взяли багато худоби і коней, а населення було вигнане зі своїх місць.

1151 р. У травні на Перепетовому полі, де тече р. Рута, недалеко від Києва зійшлися війська Юрія Довгорукого й Ізяслава. Ось як описує цю битву літопис: “Бог і сила хреста допомогли Вячеславу, Ізяславу і Ростиславу, і вони перемогли Юрія. Половці (союзники) Юрія побігли, не пустивши жодної стріли, за ними Ольговичі, а потім Юрій з синами. Коли вони бігли через Руту, безліч дружини потонуло в Руті”. Боротьба йшла за князівський київський престол.

1152 р. Київський князь Ізяслав II у союзі з угорцями розбив військо галицького князя Володимирка під Перемишлем, а трохи пізніше, залучивши чорних клобуків, – військо Ярослава, сина Володимирка, поблизу міста Теребовля.

Розглянемо тепер найбільш важливі внутрішні видатки.

Утримання збройних формувань. Обов’язковою передумовою існування держави були збройні сили. До речі, ця передумова сповна не втратила свого значення і сьогодні. Але характерною особливістю тих часів були постійні війни як за відстоювання незалежності, так і загарбницького характеру.

Київська Русь з перших етапів свого існування проводила активну військову політику: у IX-X ст. – за об’єднання племен і відсіч зовнішнім ворогам, у XI-XII ст. – міжусобні князівські війни, які, зрештою, призвели до ослаблення і втрати державності.

Один із перших зовнішніх походів русичів датується 860 p., тобто за часів Аскольда й Діра, коли вони здійснили похід на Візантію. Ось як оповідає про цей похід “Повість минулих літ”: “Відправився Аскольд і Дір на греків і прийшов туди в 14-й рік царювання Михайла… Ці ж (руси) увійшли всередину Суда (бухта Золотий Ріг) і облягли Царгород двомастами кораблів”. Якщо припустити, що тогочасний корабель вміщував до 20 воїнів, то військо Аскольда і Діра налічувало приблизно 4000 воїнів. Хоча це було і не дуже велике військо на той час, але для невеликого князівства це вимагало відповідних коштів.

907 р. уже Олег учинив напад на Візантійську імперію – похід, масштаби якого вражають навіть сучасних істориків. Ось як описує цей похід “Повість минулих літ”: “Пішов Олег на греків (візантійців), залишивши Ігоря в Києві, взяв же з собою силу варягів і словенів, і чуді, й кривичів, і мерю, і древлян, і радомичів, і полян, і сіверян, і в’ятичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців… І з усіма цими пішов Олег на конях і в кораблях, і було кораблів числом дві тисячі”1.

У 941 р. Ігор також здійснив морський похід на Візантійську імперію. Нестор-літописець так оповідає: “Пішов Ігор походом на греків. І послали болгари звістку цареві (візантійському імператорові Роману І), що йдуть руси на Царгород – 10 тисяч кораблів”. За іншими джерелами, зокрема єпископа з італійського м. Кремонта Ліупранда, який відвідав Константинополь невдовзі після Ігоревої навали, повідомляється, що руський князь мав лише 1000 суден. Навіть, якщо взяти за основу 1000 суден і орієнтовно по 20 воїнів у човні, то виявиться, що в поході брали участь 20 тис. воїнів – це було досить значним військом на той час.

Володимир Мономах за своє князювання здійснив багато походів не лише на ворогів Київської Русі, а й на супротивників княжого престолу. Літописи оповідають, що, коли він разом з чернігівцями та половцями взяв м. Менськ, “не лишили в ньому ні челядина ні скотини”. Іншим разом він вісім днів бився з Олегом і половцями, не пускаючи його в Чернігів. У 1136 р. Ольговичі воювали й нищили міста й села уздовж р. Сули на Переяславщині, а в 1142 р. Ігор Ольгович в Переяславщині попалив села й жита. Як звикли князі грабувати і полонити населення, видно з того, наприклад, що сини Всеволода, закликані на допомогу у Польщу, привели з собою більше мирного, ніж ратного полону1.

Узимку 1172-1173 pp. Роман та його брати Святослав, Давид, Рюрик і Мстислав посварилися з Андрієм Боголюбським і він послав на Ростиславичів величезне на той час 18-тисячне військо, а влітку 1173 р. – ще більше військо. Боротьба точилась за київський престол.

Отже, основою могутнього князівства вважалась дружина князя, і чим більшою вона була, тим більше коштів було необхідно на її утримання – озброєння, харчування, витрати на походи, спорядження, оплату служби дружинників, винагороди. Ось як описується в літописах лише одна примха дружинників князя Володимира Святославича (Великого), щоправда, за легендою: “Горе головам нашим: дав він нам їсти дерев’яними ложками, а не срібними”. Почувши про це, Володимир звелів викувати срібні ложки, мовивши так: “Сріблом і золотом не знайду собі дружини, а з дружиною добуду і срібло, і золото, як мій дід і батько мій з дружиною дошукувались золота і срібла”.

Будівництво поселень і споруд. Київські та інші князі Київської Русі значну увагу приділяли розбудові своїх володінь. Ця діяльність була багатогранною і часом досить масштабною. Основні напрями цієї діяльності:

1. Будівництво нових міст.

2. Будівництво транспортних сполучень – доріг, мостів, пристаней.

3. Будівництво військових укріплень.

4. Розбудова власних сіл, дворищ, інших об’єктів господарської діяльності.

5. Будівництво власного княжого терема з дворищем.

6. Будівництво об’єктів соціально-культурного призначення – церков, монастирів, торжку тощо.

Кошти княжої казни витрачались як на будівництво нових об’єктів, так і на відбудову зруйнованих після набігів зовнішніх ворогів або князів Київської Русі при міжусобних війнах. Згадаємо окремі факти витрачання коштів княжої казни на ці цілі.

У 983 р. Володимир (Великий) ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Бугом, переміг їх і заснував місто, яке назвав своїм ім’ям – Володимир (Волинський). Для боротьби з печенігами понад річками Стугною, Десною, Трубіжем та Сулою він збудував низку укріплень і переводить до них кривичів, в’ятичів, чудь, словен. Укріплення сполучались на відстані десятків кілометрів земляними валами з дерев’яними огорожами та проїзними брамами.

Значно розбудував Володимир місто Київ – виріс новий центр, в якому стояв “двір терем ний” з палацом часів Ольги або Святослава, який був оточений новим кам’яним муром, з в’їзною брамою. Було також збудовано три великі кам’яні палати, церкву Св. Василя, кафедральну величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну. Київ за величчю та красою уподібнювався Царгороду. У 1018 р. він мав вісім ринків, 400 церков. При церквах засновувалися школи.

Крім Києва, будувались церкви і в Овручі, Василеві. Для їх будівництва залучалось багато фахівців – від мулярів до архітекторів, включаючи малярів, мозаїстів, різьбарів.

Ярослав Мудрий також досить активно долучився до розбудови держави. У1030 р. він ходив походом на чудь, і над Західною Двіною збудував місто, яке назвав своїм християнським ім’ям – Юр’їв (згодом – Дорпат, тепер – Тарту). Коли 1036 р. печеніги облягли Київ, Ярослав з допомогою своїх постійних помічників варягів розбив їх і на побоїщі збудував храм Святої Софії. Після перемоги над печенігами Ярослав збудував лінію укріплень, зокрема місто Юр’їв (недалеко від Білої Церкви), заселяючи їх бранцями, котрих повернув “на віно” за МаріюДобронігу польський князь Казимир.

За часів Данила Галицького на Галичині та на Волині засновано 70 міст, у тому числі Львів, Данилів, Холм, в яких розгорталися промисли, ремесла, споруджувалися пишні будівлі, храми.

Княжий двір Данила у Холмі відзначався пишнотою, розкішшю, тут, як і при європейських королівських дворах, відбувалися турніри, виступали музики.

Отже, Київська Русь та її правонаступник – ГалицькоВолинське князівство зорганізували чітку схему надходжень та видатків княжої казни, і в окремі роки і навіть десятиріччя це допомагало їм бути найсильнішими державами Європи.

Грошова система. Основними платіжними засобами внутрішньої і зовнішньої торгівлі в IX-XI ст. були іноземні монети – переважно арабські срібні куфічні дирхеми. Використовувались, хоча й у меншій кількості, візантійські міліарісії, а у Північно-Західній і Північно-Східній Русі з XI ст. – західноєвропейські денарії. Кілька разів робилися спроби запровадити у Давньоруській державі власну монету. Близько 990 р. Володимир Святославич викарбував на честь хрещення Русі перші монети: златники і срібляники. На початку XI ст. його син Ярослав, що був тоді Новгородським намісником, випустив срібляники зі своїм ім’ям, а 1018 р. Святополк Ярополчич під час свого нетривалого князювання в Києві запровадив в обіг срібляники, на яких було вміщено його християнське ім’я – Петро. Але карбування давньоруських монет мало дуже незначний обсяг, вони призначалися не стільки для обігу, скільки були своєрідними візитними картками названих вище князів, пропагуючи Давньоруську християнську державу чи її правителів.

Застосовувалась також і своєрідна грошова одиниця – гривня – прообраз нашої сучасної грошової одиниці. Вона являла собою зливок срібла вагою від 160 до 200 грамів.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)