Банківське право – Костюченко О. А. – 2. Спеціальні принципи і джерела банківського права
Банківське право грунтується як на загальноправових принципах, притаманних усьому національному праву (законності, верховенстві права та рівності всіх перед законом і судом та ін.), так і на спеціальних, що мають свої специфічні ознаки і притаманні саме банківській сфері. Принципи банківського права мають нормативне значення і відіграють роль орієнтирів у формуванні банківського законодавства.
У ринкових умовах такі принципи мають сприяти вдосконаленню економічних відносин і способів правового регулювання з метою підвищення ефективності функціонування банківської системи, здатної мобілізувати фінансові ресурси та сконцентрувати їх на пріоритетних напрямах структурної перебудови економіки.
До спеціальних принципів банківського права належать: – принцип свободи банківської діяльності. Суб’єкти банківської діяльності мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Обмеження у здійсненні банківської діяльності передбачаються законодавством України;
– принцип неухильного виконання обов’язкових економічних нормативів, установлених НБУ, норм чинного законодавства.
Цей принцип зобов’язує суб’єктів банківських правовідносин дотримуватись правил поведінки, що приписують норми банківського права. Наприклад, правилами НБУ передбачено, що комерційні банки зобов’язані дотримуватись економічних нормативів, установлених НБУ;
– принцип поєднання публічних і приватних начал у банківській сфері. З одного боку, держава займається організацією, регулюванням і управлінням банківською системою в інтересах усього суспільства. А з іншого,- проявляються приватні інтереси кредитних установ, клієнтів, тобто діє паритет інтересів всіх суб’єктів банківського права;
– принцип задоволення потреб клієнтів та максималізації прибутку, отримуваного банками. Відносини банку з клієнтами базуються таким чином, щоб укладення угод з пов’язаними особами передбачали б нарахування відсотків та комісійних за здійснення банківських операцій. Взаємовідносини банку з клієнтами будуються на ринкових відносинах, які насамперед передбачають отримання прибутку банками;
– принцип добровільності взаємовідносин і взаємної заінтересованості банківських установ та їхніх клієнтів. Суб’єкти банківських правовідносин (у кредитуванні, організації розрахунків) будують відносини на підставі рівності сторін, їх диспозитивності та ініціативності у формуванні й виконанні прав та обов’язків. У цих відносинах проявляються взаємна воля і свідомість учасників;
– принцип захисту державою економічної конкуренції та заборони діяльності, що спрямована на монополізацію і недобросовісну конкуренцію. Це означає, що банкам забороняється укладати угоди з метою обмеження конкуренції в банківській діяльності чи монополізації умов надання кредитів, інших послуг, установлення процентних ставок і комісійної винагороди. Комерційні банки не мають права без згоди НБУ зменшувати розмір статутного капіталу і розподіляти резерви серед акціонерів банку.
Банкам забороняється вчиняти будь-які дії щодо впровадження у своїй практиці недобросовісної конкуренції. Факти недобросовісної конкуренції щодо надання банкам тих чи інших банківських послуг або здійснення операцій є підставою для заборони цим банкам подальшого надання таких послуг або здійснення операцій.
Контроль за дотриманням законодавства з питань захисту економічної діяльності у сфері банківської діяльності здійснює Антимонопольний комітет України (АКУ). Реорганізація комерційних банків відбувається за погодженням з АКУ у випадках, передбачених чинним законодавством.
Для подальшого розвитку економічної конкуренції й обмеження прояву монополізму серед банків НБУ вживає заходів щодо лібералізації кредитного ринку через створення однакових для комерційних банків умов доступу до кредитних аукціонів НБУ, а також щодо лібералізації валютного ринку;
– принцип нагляду за діяльністю банків та інших кредитно-фінансових установ. У належному функціонуванні банківської системи найважливішу роль відведено нагляду. Без нього не може здійснюватися економічна діяльність, за його допомогою забороняється втручання держави у внутрішньогосподарську сферу комерційних банків, підприємств, забезпечується законність у банківській сфері, запобігання правопорушенням, за його сигналами притягуються до відповідальності винні особи.
На практиці цей принцип виявляється в тому, що Верховна Рада України контролює діяльність НБУ (затверджує кошторис та звіт про його роботу, ліміт зовнішнього державного боргу); НБУ контролює діяльність комерційних банків (установлює для них економічні нормативи, перевіряє їхнє створення шляхом реєстрації, контролює додержання ними законодавства).
Банківська діяльність отримує своє правове виявлення в нормативних актах (джерелах права), які видаються відповідними органами держави.
Джерелом національного права є, як відомо, форма вираження державної волі в нормативних актах – офіційних письмових документах компетентного органу держави, в яких установлюються норми права. Джерела банківського права становлять багаторівневу систему нормативних актів та інших джерел права.
До джерел банківського права належать: Конституція України (зокрема, статті 99, 100), закони й постанови Верховної Ради України (наприклад, Закон України від 30 жовтня 1996 р. “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”, Закон України від 22 листопада 1996 р. “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань”, Закон України від 5 квітня 2001 р. “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”, Закон України від 22 травня 2003 р. “Про електронний цифровий підпис”, Закон України від 23 червня 2005 р. “Про організацію формування та обігу кредитних історій”, постанова Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. “Про застосування векселів в господарському обороті України”) та ін.
Важливе місце як джерела банківського права займають Цивільний кодекс України, в якому містяться розділ 71 “Про позику, кредит і банківський вклад”, розділ 72 “Про банківський рахунок”, розділ 73 “Про факторинг”, розділ 74 “Про розрахунки”, а також Господарський кодекс України (гл. 35). Норми цих глав кодексів регулюють важливі аспекти банківської діяльності.
У системі банківського законодавства особливу роль відведено законам, які мають вищу юридичну силу і охоплюють найбільш важливі питання, що виникають у банківській сфері. Серед чинних виділяються такі фундаментальні закони: Закон України від 7 грудня 2000 р. “Про банки і банківську діяльність”, який визначає правові основи існування банків, порядок створення й основні принципи їх діяльності, встановлює правову природу взаємовідносин з клієнтами та їхній захист, Закон України від)
20 травня 1999 р. “Про Національний банк України”, який регулює правовий статус НБУ, його функції, повноваження, основи взаємовідносин з вищими органами держави, мережу і порядок його роботи.
Серед джерел банківського права важливий блок становлять підзаконні нормативні акти, які можна поділити на дві групи.
1. Укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України.
Наприклад, Укази Президента України: від 16 березня 1995 р. “Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України”, “Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки” від 12 червня 1995 р., від 18 липня 2006 р. “Про заходи щодо посилення захисту прав громадян, які є вкладниками банків, та інших клієнтів банків і забезпечення стабільності у банківській системі”. Постанови Кабінету Міністрів України, які приймаються відповідно до ст. 117 Конституції України, є обов’язковими до виконання на всій території України. Наприклад, постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку накладення арешту на цінні папери” від 22 вересня 1999 р. “Про повноваження Державного експортно-імпортного банку України на виконання міжбанківських угод, укладених з групою італійських кредитних інститутів” від 21 серпня 2000 р., “Про затвердження порядку участі держави у капіталізації банків” від 4 листопада 2008 р. та ін.
2. Нормативні акти міністерств, державних комітетів, що стосуються сфери банківської діяльності, а також нормативні акти НБУ.
Ці акти приймаються в межах компетенції того органу, що їх видає, у вигляді постанов, положень, наказів, інструкцій, правил тощо.
Наприклад, постановою Правління НБУ від 14 серпня 2003 р. № 337 затверджено Інструкцію про касові операції в банках України; постановою Правління НБУ від 30 травня 2007 р. Правила використання готівкової іноземної валюти на території України; наказом Міністерства фінансів та Міністерства економіки України від 25 лютого 1997 р. затверджено Порядок виписування та погашення простих векселів, що видаються вітчизняними нафтопереробними заводами у разі поставки на ці заводи нафти суб’єктами підприємницької діяльності – резидентами.
До своєрідної групи джерел належать також нормативні акти, прийняті асоціаціями та господарюючими суб’єктами (рішення Асоціації комерційних банків та локальні акти – статути комерційних банків, установчі договори, положення про філії, представництва).
У правовому відношенні важливе значення має введення Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. № 493/92 в Україні державної реєстрації відомчих нормативних актів, що здійснюється Міністерством юстиції України (стосовно актів, прийнятих центральними органами та управліннями юстиції областей і міст Києва й Севастополя, стосовно актів місцевих органів управління). Це правило поширено і на нормативні акти, що видаються НБУ. Державна реєстрація відомчих нормативних актів спрямована на дотримання принципу верховенства закону та забезпечення законності актів відомчого нормотворення, їх відповідності законам, додержання охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій в Україні1.
Серйозним недоліком відомчого нормотворення була хибна практика НБУ приймати нормативні акти у формі листів, телеграм, що суперечила поняттю “нормативний акт” і не передбачалась законом як форма існування офіційного документа.
Розвиток міжнародного співробітництва в банківській сфері, інтернаціоналізація банківського бізнесу зумовлює важливу роль у правовому регулюванні таких специфічних джерел банківського права, як міжнародні звичаї та міжнародні договори.
До міжнародних звичаїв, які склалися в міжнародній практиці, слід віднести, наприклад, Уніфіковані правила та звичаї МТП для документарних акредитивів у редакції 1993 р., Уніфіковані правила МТП за інкасо в редакції 1995 р.
У ст. 9 Конституції України зазначено, що чинні міжнародні договори, які ратифіковані Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. До таких слід віднести
Женевські вексельні конвенції 1930 р., Одноманітний закон про чеки 1931 р., Конвенцію з міжнародного фінансового лізингу 1988 р. та1 ін. До міжнародних джерел банківського права належать стандарти, розроблені Базельським комітетом з банківського нагляду, які забезпечують об’єктивну оцінку внутрішньої системи з боку наглядових і офіційних органів та дозволяють порівняти їх зі встановленими критеріями.
Важливе місце в банківській практиці займають також правові звичаї та правила ділового обороту. У визначенні місця звичаю в ієрархії правових норм слід виходити з того, що в більшості зарубіжних країн звичай становить насамперед норму, що доповнює закон, у тих випадках, коли відповідний припис у законі взагалі відсутній або він неповно врегулював те чи інше положення. Прикладом легалізації впровадження звичаю як джерела права є ст. 7 Цивільного кодексу (далі – ЦК) України “Звичай”. Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.
Місце звичаю ділового обороту визначено в п. 2 ст. 630 ЦК України таким чином: якщо в договорі не міститься посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватися як звичай ділового обороту, якщо вони відповідають вимогам ст. 7 ЦК України.
Отже, звичаї ділового обороту, що застосовуються в банківській практиці, включають як міжнародні звичаї, що склалися в міжбанківській практиці, так і правила ділового обороту, що мають міжнародний характер.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)