Амбівалентність особистості – Зелінська Т. М. – 2.5. Психокорекційний вплив на зниження інтенсивності амбівалентних стосунків у сім’ї

Е. Грізл, В. Проктор, які приділяють особливу увагу відданій сім’ї, вважають, що дітям необхідно навчитися “залишити” дім, набути досвіду автономності від сім’ї, тобто стати самостійним “Я” [204].

Психотерапевт Р. Норвуд проводить аналогію між залежністю в стосунках та алкогольною залежністю, зазначаючи, що симптоми і динаміка розвитку обох залежностей є однаковими. Причиною хворобливої пристрасті є негативний досвід дитинства, проведеного у дисфункціональній сім’ї, що характеризується високою амбівалентністю сімейних стосунків. Основною ознакою дисфункціональної сім’ї є нездатність обговорювати корінні проблеми. В такій сім’ї всі грають жорсткі ролі і ніхто не має права виражати повний діапазон переживань, бажань, потреб та почуттів. Глибина приховування сімейних проблем, а не їхня реальна складність найбільше травмує навіть дорослих дітей.

Е. Сміт досліджувала проблему взаємозалежності в сімейних стосунках протягом трьох поколінь. Дорослі діти алкоголіків, котрі самі не стали алкоголіками, є прикладами того, що сімейні моделі поведінки та емоційної некерованості продовжуються в новій ситуації. Авторка виділяє чотири групи дорослих дітей алкоголіків: герой сім’ї, цап-відбувайло, загублена дитина, сімейний талісман. У своїх щирих зусиллях створити сім’ю, несхожу на ту, в якій вони виросли, дорослі діти алкоголіків прагнуть не повторити очевидних негативних моментів поведінки і створити видимість здорового способу життя. Це супроводжується амбівалентними реакціями: “Позитивні зовнішні зміни не приводять… до подолання почуття неповноцінності. Виникає “синдром самозванця”, постійний страх викриття, встановлення, хто він є насправді” [221, с. 9].

Негативний досвід дорослих дітей алкоголіків стає причиною особистісних деструкцій та перешкодою для повноцінного виконання ними батьківських обов’язків: душевна близькість замінювалась соціальною активністю, турботливістю і збереженням видимості хорошої сім’ї. Тому вони виховують ще одне покоління взаємозалежних – онуків алкоголіків, для яких характерне формування псевдоособистості з метою зберегти позитивну самооцінку та викликати схвалення усіх навколо, тобто зростає осо-бистісна амбівалентність.

Процес зниження амбівалентності пов’язаний із втіленням в життя таких умов у відданих сім’ях: прагнути (відповідно до віку) бути незалежними від матері чи/і батька; встановити емоційні стосунки з віддаленим батьком чи мамою; не допускати виконання функції посередника – “клею” між батьками; виявляти власну індивідуальність у сімї’; побудувати дружні відносини з ровесниками; налаштувати себе на успіх; знайти сенс життя шляхом власного досвіду відповідальної поведінки.

Розглянемо ці умови подолання залежної любові, яка тісно корелює з високою амбівалентністю стосунків у відданих сім’ях

1. Найменше залежати від батьків. Навчитися казати “ні” виявам їхньої надмірної турботи, бо дітям така “допомога” завдасть більше шкоди, ніж користі. Притупляється воля, бажання само-ефективності. Процес здобуття незалежності від батьків відбувається амбівалентно: почуття любові та ненависті існують одночасно. Залежна любов заклала основу для подальших вибухів гніву та розчарувань. Такі переживання неминучі.

Необхідно, з одного боку, виявляти стійкість у своїх прагненнях звільнитися від надмірної опіки батьків, які намагатимуться і надалі надавати свою допомогу, втручаючись у життя дорослої дитини. З іншого боку, слід обмежити власні потреби, навчитися задовольняти їх самостійно, показуючи батькам, що можете все робити власноруч.

Важливо також заохочувати батька робити для мами якомога більше і підтримувати батьківські контакти з друзями, родичами. Відтак це сприятиме подоланню надмірної турботи про своїх дітей.

2. Зблизитися з емоційно віддаленим батьком чи мамою. Встановлення збалансованої амбівалентності вимагає приділяти рівномірну увагу обом батькам, долаючи суперечливість переживань.

Студентка А. після моєї консультації намагалася декілька разів підійти до мами, яка була холодною та байдужою, аби про щось поговорити. Коли ж почала розмовляти і мама її погладила по голові (це перший випадок, що вона пам’ятає), то донька була вороже налаштована проти неї. Наступна розмова з мамою була приємнішою для неї. Поступово внаслідок їхнього емоційного спілкування і батьки почали зближуватися. Отже, подолання від-стороненості від дитини в одного із батьків може надати велику допомогу усій сім’ї у звільненні від залежної любові.

Конфліктні стосунки між батьками формують інфантильність, егоцентризм, конфліктність, взаємозалежність, низький рівень самоконтролю в їхніх дітей. Травмувальним є вплив не окремого інциденту, а накопичувальний ефект, який створює відповідний клімат і можливості для подальших суперечок, сварок, образ, принижень та відчуженості. Виявлено взаємозв’язок між ставленням молодих людей до батьків протилежної статі і уявленнями про майбутнього партнера.

Позитивне ставлення молодого подружжя до батьків, подібність особистісних профілів шлюбного партнера та батьків протилежної статі визначено в гармонійних батьківських сім’ях. Молоді люди із конфліктних сімей проектують недоліки і “образ” батька на партнера та “очікують” від нього певної негативної поведінки, провокуючи її своїм упередженим ставленням. Тобто порушення батьківських відносин патогенно впливає на розвиток особистості, сприяє формуванню нереалістичних уявлень про сімейне життя.

Міжособистісне спілкування в сім’ї є першим взірцем суспільних відносин, з якими дитина стикається з моменту народження.

Успіх сімейного виховання більшою мірою залежить від якості подружніх взаємин, ніж від активної та свідомої зацікавленості батьків у результатах виховання дітей. Через невлаштованість, конфліктність у сім’ї втрачається цілісність та узгодженість емоційної взаємодії між батьками та дітьми.

У контексті дослідження підготовки молоді до сімейного життя Л. В. Долинська, Т. А. Демидова звертають увагу на вплив батьків на підготовку дітей до майбутніх шлюбно-сімейних відносин: “Від батьків, від успіху чи неуспіху їхнього власного шлюбу багато в чому залежить, яким буде ставлення до майбутнього шлюбу їхніх дітей” [49, с 15]. Особливо важливим це стає в юнацькому віці, коли виникають особистісні, фізіологічні та соціальні передумови для вступу в шлюб. На жаль, як підкреслюють авторки, шлюбно-сімейні відносини деяких батьків не можуть бути позитивним прикладом для молоді. Як наслідок, в молодих людей формується упереджене, амбівалентне ставлення до сімейних стосунків.

Коли мати і батько не можуть знайти спільної мови щодо певного питання, тоді кожен починає наближати до себе дитину, переконуючи у правоті своїх аргументів для того, щоб отримати її “голос” та моральну підтримку на користь своєї позиції.

3. Для того, щоб звільнитися від посередництва та від батьківських конфліктів, у які дитина втягнута, необхідно передовсім не говорити з матір’ю про батька, а з батьком – про матір: “Мамо, я краще не буду в це втручатися”, “Тату, я не бачу, чим можу тобі допомогти. Краще самі з мамою розберіться”. Саме так дитина може сприяти порозумінню між батьками, не вдаючись до місії посередника.

С. Д. Максименко особливо підкреслює первинність ролей дорослих на розвиток особистості дитини:”… ми маємо справу не з стосунками “мати-дитина”, “батько-дитина”, а з стосунками “мати-батьхо”, “дід-бабуся”, “бабуся-мама”… спочатку йде привласнення… цих соціальних ролей, які задають інтенцію особистісного розвитку” [92, с. 19].

4. Необхідно навчати дітей виявляти власну індивідуальність у своїй сім’ї. Зазвичай діти з відданих сімей розвивають дві субособистості – одну для мами і тата, іншу – для усіх навколо. Для того, щоб стати незалежним членом сім’ї, необхідно виявляти свою індивідуальність і соціальну активність у присутності родичів так само, як і за їхньої відсутності.

Щоб ліпше справлятися дорослим дітям з роллю матері (тата) без втручання батьків, доречними є такі поради Е. Грізл, В. Проктора: дотримуйтесь лише своїх рішень щодо того, як часто ваші діти повинні бачити своїх бабусю і дідуся; дякуйте мамі (татові) за турботу та поради, але дайте чітко зрозуміти, що ви виконуєте роль матері (батька), а вони – дідуся і бабусі; зменшіть допомогу батьків, якщо вони намагатимуться зайняти роль матері чи батька для ваших дітей.

Важливо правильно розставити пріоритети, щоб ваші діти та чоловік (дружина) були головною метою вашого життя. Це не означає, що ви забудете своїх батьків і не будете відповідальними щодо них. Але відносини з батьками будуть рухатися у більш конструктивному збалансованому напрямку.

5. Потрібно побудувати дружні відносини з ровесниками. У багатьох відданих сім’ях є тенденція налагоджувати близькі стосунки лише з членами сім’ї, відмовляючись від таких відносин зі сторонніми.

Інколи діти з відданих сімей “переносять” залежну любов на відносини з друзями або, одружуючись, знаходять “занадто люблячих матусю або татуся” в дружині чи в чоловікові. У подоланні залежної любові у сім’ї принципово суттєве значення має налагодження дружніх стосунків з ровесниками. Існують звичаї, щоб люди не були самотніми. Наприклад, не дозволяється своїх дітей виховувати своїми друзями, а точніше залежними. Але, одночасно, призначається друг з самого народження – одноліток. Відомо, що в юнацькому віці спілкування з однолітками відіграє провідну роль у процесі соціалізації: до думок ровесників прислухаються, їхні вчинки наслідують.

6. Ця умова також впливає на подолання наслідків залежної любові в сім’ї – це мотив успіху “Я можу!” У відданих сім’ях велика увага надається підтримці і турботі. На жаль, багато дітей з таких сімей часто чують слова: “Ти не можеш це робити”. Одна з причин полягає в тому, що дуже багато речей за них виконують, бо ці діти дійсно неспроможні нічого робити самостійно.

У контексті зазначеного необхідно формувати установку на досягнення успіху, а після досягнення бажаного – усвідомлення власних зусиль на цьому шляху. “Для успіху і щасливої долі треба позитивно розглядати себе. Потреба у схвальній увазі до себе, – підкреслює О. Є. Гуменюк, – суто набуте прагнення, яке виявляється за умов порівняння своїх переживань із задоволенням чи

Незадоволенням на тлі позитивних бажань” [45, с. 42]. Треба навчитися бути оптимістом!

Отже, дотримання вищеозначених правил забезпечить подолання феномену залежної любові та високої амбівалентності. Однак досягти цього неможливо без пошуку відповідей на сенс життя.

В. Франкл у своєму відомому творі “Людина у пошуку смислу” [157] розкриває сутність логотерапії, яка виконує завдання корекції смисложиттєвих уявлень людини. Причому йдеться не про те, щоб вказати людині конкретні орієнтири, як і для чого їй жити, а про те, як допомогти їй віднайти свою власну мету, шлях, допомогти зрозуміти, що життя ніколи, навіть перед смертю, не буває безнадійним та безглуздим.

Якщо у людини немає сенсу в житті, наявність якого зробило 6 її щасливою, вона намагається здобути відчуття щастя, насолоди, відкидаючи Необхідність пошуку сенсу життя, І робить страшну помилку. Що сильніше людина відчуває потяг до насолоди, то швидше вона від неї втікає.

Лише втілюючи сенс свого життя, людина реалізує сама себе, стає зрілою. “Ось чому вершинний рівень – внутрішнє налаштування на духовне осягнення сенсу власного життя, – пише О. Є. Гуменюк, – метаінтеграція…, котра характеризує особу як повноцінного універсума” [45, с. 98]. Смисли не можуть даватися готовими, наприклад, від батьків – дітям. Вони повинні знаходитися дітьми унаслідок власних пошуків. Справді, жити легше, коли нічого не треба обирати й додумувати самому. Ось тільки дитина разом з тягарем свободи вибору втрачає радість власного існування. Більше того, який власний смисл може бути у житті, коли воно лише “відпрацювання” батьківських задумів.

Нереалізована потреба пошуку сенсу життя виявляється у високій амбівалентності (стан напруги, імпульсивності, нервових розладів). “…Таємниця буття людського, – читаємо в романі Ф. Достоєвського “Брати Карамазови”, – не в тому, щоб тільки жити, а в тому, для чого жити. Без твердого уявлення, для чого жити, людина не погоджується на це і швидше знищить себе, ніж залишиться на землі, хоч би навколо неї все були хліби”.

В. Франкл у своїх дослідженнях довів, що відсутність сенсу життя породжує вже в юності стан “ноогенного неврозу – переживання пустоти, що призводить до виникнення думок про самогубство або до самого самогубства.

Потяг до пошуку та реалізації людиною смислу життя В. Франкл розглядає як природжену потребу, притаманну всім людям, як основний двигун розвитку особистості. Він узагальнив основні шляхи, за допомогою яких людина може зробити своє життя осмисленим: по-перше, це те, що людина дає світу (творчість та її результати); по-друге, це те, що людина бере від світу (переживання цінностей); по-третє, позиції, які людина обирає відносно того, що вона не в змозі змінити, а може лише оцінити.

Отже, дитині в сім’ї необхідно раніше чи пізніше вирішити проблему власної оцінки свого існування. Важливо звільнитися від минулого: визначити, що було не так, ще раз пережити ті ж почуття і, нарешті, залишити їх. Необхідно подолати фактор залежної любові (високий рівень амбівалентності) в сім’ї і побачити людей навколо нас в реальному вимірі.

Необхідно зрозуміти, які схеми були закладені в сімейних стосунках, тому що саме це обплітає наш мозок, ніби колючий дріт. Індивід не лише сприймає, а й відтворює саме ці схеми. Ось чому людина користується хибно засвоєними схемами взаємин в поведінці до тих пір, доки їх не усвідомить.

Подібно до того, як властивістю птаха є потреба літати, так властивістю людини є потреба знайти себе, а відтак, звільнитися від “солодких кайданів” залежної любові і бути відкритою для майбутнього самостійного і відповідального дорослого життя.

Л. Ешнер, М. Маєрсон рекомендують дітям подолати взаємозалежність за допомогою таких порад: навчитися відчувати життя; не забезпечувати батьків інформацією проти себе; припинити суперечку про те, хто був правий у родині; прийняти тільки ту допомогу батьків, за яку готові нести відповідальність; ризикувати бути успішними; остерігатися старих казок на новий лад (маніпуляції); розмовляти з батьками відверто.

Психокорекційна робота з батьківською сім’єю з урахуванням вищезазначених умов особливо ефективна в юнацькому віці, зокрема в студентські роки, коли актуалізується потреба в близькості поза межами сім’ї.

С Гледдінг у книзі “Психологічне консультування” зазначає, що “…студенти повинні досягти певної форми незалежності від своїх батьків і сімей у процесі становлення своєї власної ідентичності шляхом індивідуалізації” [39, с. 521]. Він встановив кореляцію між адаптацією студентів коледжу і прихильністю до батьків.

Найбільш сприятливими виявилися такі стосунки з батьками, які побудовані на довірі. С. Гледдінг назвав таку прихильність безпечною.

Автор підкреслює, що, допомагаючи студентам конструктивно вирішити проблему відокремлення-підтримання стосунків з сім’єю, персонал студентських служб сприяє покращенню загальної адаптації студентів і підвищенню їхніх досягнень в коледжі і поза ним.

Важливо поєднувати методи психокорекції та елементи психологічної освіти, щоб юнаки і дівчата усвідомили суть проблеми, мали 6 бажання змінити свою залежну любов у сім’ї і одночасно – отримати підтримку і закріпити свої прагнення до самостійності та компетентності.

Необхідно не тільки засвоювати нове, але й переучуватися, відмовляючись від минулих знань. На поведінку накладають свій відбиток батьки та культурне середовище, в якому людина виросла. Неабияке значення має і минулий досвід душевних переживань. Нове завдання для молодої людини – оволодіти секретами формування стосунків, в основі яких лежать безумовна любов і взаєморозуміння.

Форми роботи з батьківською сім’єю можуть бути різноманітними. Саме тому, що здібності в юнацькому віці зросли в інтелектуальній, емоційно-вольовій і поведінковій сферах особистості, це е можливістю почати На першому етапі психокорекційну роботу з інтрапсихічною переробкою сімейних ситуацій у методиці “Подорож додому” (вперше описав таку психотерапію М. Боуен у 1967 році). Для того, щоб ця методика була максимально ефективною, треба попередньо прочитати лекцію, рекомендувати спеціальну літературу, провести дискусії, бесіди, індивідуальні консультації з бажаючими зменшити високу амбівалентність у стосунках з батьками.

Психотехніка “Подорож додому” проводиться як вільна ретро-спектива в минуле нашого життя з подальшим його самоаналізом. Інструкцію до цієї методики треба поділити на два етапи: спочатку записати всі конкретні випадки свого життя, які зробили вас щасливими, а потім випадки, коли ви переживали злість, ворожість, агресію.

Коли ця робота буде зроблена, проаналізуйте записані вами життєві ситуації і доведіть чи спростуйте взаємозалежність (залежну любов) вашої сім’і.

Цю методику можна використовувати як в індивідуальному консультуванні, так і в груповій роботі.

На другому етапі психокорекційної роботи з батьківською родиною варто підсилити цілеспрямований аналіз свого життєвого шляху у взаємозалежності з виявами високої амбівалентності, використовуючи методику “Автобіографія”. Інструкція до неї може бути такою. “Усвідомте своє минуле, теперішнє під кутом своєї залежної любові в сім’ї та напишіть це у формі автобіографії”.

Цю методику використовують як в індивідуальній, так і в груповій психокорекційній роботі.

Третій етап психокорекційного впливу – інтерпсихічний: лист до батьків, а потім і реальні бесіди з ними. Дівчата і юнаки виявляють у цих формах роботи, що вони підтримують сповнені любові стосунки з батьками і приймають на себе всі труднощі, відповідальність незалежного життя. Вони реально втілюють у життя Проактивну поведінку, яка є наслідком свідомого вибору та грунтується на власних мотивах і цінностях. Необхідно усвідомлювати вияви протилежної поведінки – Реактивної, яка характеризується автоматичною чи наперед запрограмованою реакцією на певну подію чи вплив зовнішнього середовища.

Говорити щиро з батьками не означає зібрати всі образи і згадати, як вони вас надмірно опікали, а значить і контролювали, вимагати каяття.

Важливо знайомити батьків з рекомендаціями, які надає Л. Ешнер, М. Маєрсон, Для подолання взаємозалежності: необхідно припинити прагнути бути ідеальними батьками; навчитися розуміти і цінувати себе; створювати власну групу підтримки і здорових інтересів; навчитися “відпускати віжки”; “не сідати на голку” глибокої втягнутості в життя дітей; перестати маніпулювати та виявляти свої необгрунтовані очікування; навчитися ефективно спілкуватися; не дозволяти дітям себе експлуатувати; не стрибати через дві сходинки (дорога до змін вимощена маленькими успіхами) [186].

Можна бачити минуле та перенести в теперішнє, а можна осмислити його та змінити своє майбутнє. Тому необхідно навчитися встановлювати межі спілкування і відмовлятися від колишніх установок, перестати шукати схвалення і взяти відповідальність за своє життя на себе. Методика написання листа батькам узагальнює вищенаведені положення, але реальні бесіди з батьками набагато складніші, тому що страх зробити помилку, не витримати їхнього натиску інколи блокує її реалізацію.

Доречно проводити перед кожним новим етапом психокорекційної роботи з батьківською родиною аналіз досягнутого, пережитого, труднощів. Наприклад, можна виконати таку психогімнастику.

1. Складіть список з шести рис характеру, які вам в собі дуже подобаються. Перечитуйте їх щодня.

2. Хваліть себе по три рази на день, щоб знизити рівень “внутрішнього критика”, використовуючи вправу в афірмаціях. Ця вправа є позитивним висловлюванням про самих себе в теперішньому часі, наприклад: “Я готова відверто поговорити з батьками…”, “Я не чіпляюсь за минуле…”. Це особиста мета, але сформульована так, ніби вона досягнута, при цьому афірмація прямо протилежна тому, що ми про себе думаємо в теперішньому.

3″ Почуття “вищості” як феномен високої амбівалентності можливо корегувати. Учасники групи з цим феноменом стають на декілька занять “принцем” чи “принцесою”. Всі учасники групи роблять цій людині маленькі подарунки. Однак розмовляти з нею забороняється. Вона повинна сидіти осторонь – ЇЙ не можна брати участь у роботі групи. Коли йде групова робота, “принцу” чи “принцесі” не можна в неї вступати.

Таке призначення спочатку забавляє людей, але після декількох програвань цієї ролі картина змінюється. Людину починає дратувати, що їй не можна брати участь у розмові з Іншими. Ті, хто пройшли через цю вправу, просили звільнити їх від цього завдання і дозволити їм повернутися в групу, вони казали, що страждали від самотності. За допомогою цієї вправи люди починають розуміти, яка ціна їхньої пихатості

Слід зазначити, що говорити про зростання особистості легко, а от реально почати змінюватися в позитивному напрямку – важко. Люди і відмовляються від цього шляху, тому що це кропітка повсякденна робота. Лінь робить недосяжними наші реальні бажання.

Підтримуйте себе, коли старі звички знову повернуться до Вас, щоб не залишити їх назавжди. Вибір за Вами: бути щасливими чи завжди недосяжно мріяти “як стати щасливим”!



Амбівалентність особистості – Зелінська Т. М. – 2.5. Психокорекційний вплив на зниження інтенсивності амбівалентних стосунків у сім’ї