Амбівалентність особистості – Зелінська Т. М. – 2.4. Взаємозалежна любов як висока амбівалентність стосунків у сім’ї

Ми гостро відчуваємо образу на тих людей, яких найбільше любимо. Найсильніші почуття – і любов, і ненависть – спрямовуються на найрідніших людей у сім’ї. Переживання залишаються сильними, незважаючи на те, чи нам шість років, чи шістдесят, чи бачимося з батьками щодня, чи вони вже померли.

Сім’я – перша і звична для нас мала група. Протягом життя ми змінюємо сім’ю, де ми народилися, на ту, де ми даємо життя своїм дітям, старіємо і вмираємо. У цьому “маленькому світі” починається формуватися наше “Я” і закладаються основи міжособистісних відносин.

Сім’я – це арена вияву індивідуальності та усвідомлення свого залежного дитинства, незалежності дорослої людини і згодом залежної старості.

Відомо, що міцність сім’ї залежить від близькості її членів, глибини взаємодії, спільного проведення часу, нерозривно пов’язаної долі. Водночас нерідко сім’я є першим місцем протистояння, де стикаються дилеми сучасного життя.

В основі цієї боротьби лежить конфлікт між особистою користю та добробутом всієї сім’ї. Одним словом, боротьба, “двобій”, який ведуть Я і МИ, полягає у з’ясуванні того, чиє благо найважливіше: Моє чи Наше? Людина – роздвоєна, амбівалентна і постійно протистоїть самій собі. І тому навіть у міцних, стабільних сім’ях є конфлікти і складнощі.

Протиріччя між сім’єю та особистістю – природні, що означає необхідність їхнього щоденного вирішення. Формується установка Сімейного, а не індивідуального Задоволення різнобічних потреб. У членів сім’ї відбувається усвідомлення, що сімейне життя є найбільш зручним, природним способом життя. Інтеграційні процеси “сім’я – особистість” проходять шляхом конструктивного вирішення протиріч, які створюють нові можливості розвитку як для сім’ї, так І для кожного ЇЇ члена.

Особливо важливим виявляється врахування думки С. Д. Максименко про нужду як механізм породження психічного: . .Всі інтенції є виключно людськими, які виросли на єдиному біосоціальному носії – нужді… Саме в цьому дійсна єдність і цілісність людської істоти” [92, с. 16]. Згідно з авторською концепцією, потреби виникають і розвиваються на нужді, при зустрічі з соціальним середовищем. Інакше кажучи, з вираження нужди, тобто власної активності, починається взаємодія при становленні потреб.

Пріоритетну роль у реалізації такого механізму сімейної інтеграції відіграють стосунки любові, симпатії, співчуття, розуміння з боку іншої людини.

Ми розглянемо сім’ї, у яких є важливе підгрунтя – турбота і любов: батьки серйозно займаються проблемами дітей, а діти люблять своїх батьків. Членам таких відданих сімей притаманна взаємодовіра, вони переживають почуття прив’язаності один до одного, водночас постійно конфліктують, але прагнуть подолати наявні проблеми. Інакше кажучи, Для відданої сім’Ї характерна висока амбівалентність взаємин “Хоча наші батьки нас люблять, – пишуть Л. Ешнер, М. Майерсон, – не обов’язково в їхній оселі нас оточує розуміння, визнання чи ніжність і любов, що виявляється зовнішньо. Для деяких з нас повсякденний досвід спілкування з батьками зводиться до сварок, докорів, нервозності і роздратування” [186, с. 16].

Важливо допомогти таким сім’ям скоригувати незбалансованість любові – ненависті до того, як вони увійдуть у стан кризи з виявами некерованої агресивності. Ці вияви дедалі частіше привертають увагу психологів і стають предметом журналістських розслідувань трагедій у сім’ях, які всі вважали зразковими.

Діти з таких сімей стають в епіцентрі уваги лише тоді, коли хтось з батьків або дитина знищує всю родину. В нещодавній газетній статті “Сім пострілів у зразкову сім’ю” йдеться про українського 16-річного хлопця, який з особливою жорстокістю розстріляв з мисливської рушниці свою порядну, благополучну сім’ю – батька, маму, сестру, брата – і навіть не покаявся.

З приводу таких непоодиноких сімейних трагедій виникають психологічні роздуми: кого більше жаліти – тих, кого цей юнак вбив, чи його “живого”? Аналогічні трагедії трапляються все частіше. Насильство стає характерною особливістю сімейних відносин, навіть у європейських сім’ях, про що свідчать такі заголовки: “Підліток у Франції застрелив свою матір”. Тому необхідно що проблематику розглядати як частину більш широкої сімейної взаємодії.

Нерідко родинні стосунки можуть бути викривлені під натиском надмірної турботи, що не дає можливості дитині переживати компетентність у різних сферах життя, гальмує її особистісне зростання. Турботливі батьки перешкоджають незалежності дітей, маніпулюючи ними, і несвідомо прагнуть виховати їх відповідно до високих соціальних цілей, про які колись мріяли, чи намагаються бути “гарними батьками”, щоб віддячити собі за пережиті в дитинстві прикрощі.

“Заміщувальне задоволення потреб” – це задоволення батьками власних потреб за рахунок дитини, що і є причиною патоло-гізації батьківсько-дитячих стосунків. Травмувальна роль “дитина – надія сім’ї пов’язана з бажанням батьків через ідентифікацію з дитиною компенсувати переживання власної неповноцінності. Ось чому вимоги до дитини непомірно зростають, стосунки залежать від її успіхів у певній сфері. Це вияв “делегування”, коли у батьків відбувається підсилення очікувань щодо дітей, маніпулювання дітьми як частиною свого “Я”.

Викривлена батьківська турбота породжує феномен залежної любові, розвиток якої є наслідком дій не тільки однієї людини. У більшості випадків модель такої любові має чотири складові: занадто турботлива матір; батько практично не цікавиться дитиною; дитина, яка дуже повільно дорослішає, залишаючись надмірно залежною від батьків; бабуся і/чи дідусь занадто піклуються про своїх онуків або залишаються байдужими до них

Підкреслимо, що переживання безумовної і всеохопної любові є умовою формування добре пристосованої до життя людини

(К. Крейг, В. Франкл, Е. Фромм та ін.). Щоб людина могла давати любов, необхідно її саму любити без будь-яких умов. Безумовна любов передбачає турботу про іншу людину, подолання перешкод, прийняття її, спокійне існування з нею, з собою. Така любов – внутрішній резерв здоров’я, щастя. Не отримавши від батьків цього безцінного дару, людина може взагалі втратити здатність любити інших і себе також. Саме безумовна любов у сім’ї є підгрунтям психічного здоров’я ЇЇ членів, що виявляється у двох феноменах, а саме; 1) переживання особистої безпеки і приналежності; 2) почуття компетентності. Перший – це коріння, другий – крила особистості. Коріння бере початок від надання дитині впевненості у постійній підтримці і турботі. Крила виростають унаслідок навчання, заохочення і дозволу бути самостійним, йти вперед.

Люблячі батьки прислухаються до дітей і Прагнуть задовольнити їхні потреби. Це дає можливість дитині обирати свій шлях у житті, здійснювати суспільно значущі дії і реалізувати найвищий потенціал. Отже, безумовна любов батьків до дитини є життєво важливою, як антифрустраційний засіб на все життя або щеплення проти ненависті (самоненависті), що забезпечує їй переживання особистісної цінності.

Любов беззастережно необхідна в сім’ї, але вона не повинна впливати негативно на розвиток компетентності дитини. Батьки віддають дітям свій час, увагу, гроші і забезпечують їхні емоційні, інтелектуальні, фізичні потреби. Надмірно люблячі батьки розглядають дітей як продовження себе. Значення батьківської любові занадто сильно спотворюється, коли дитину батьки утримують біля себе, перетворюючи у свій додаток. Таке “надмірне батьківство” – це інтенсивний емоційний вплив та прагнення керувати дитиною, що веде до взаємозалежності.

М. Боуєн у 1966 році досліджував негативні наслідки “емоційного злиття”, “недиференційованої сімейної маси” – це розчинення особистості у сім’ї (нездатність відділити свої інтереси від інтересів інших членів сім’ї); нездатність відокремлювати свої емоції від думок, короткочасні від довготривалих цілей. Діти з таких сімей не можуть протидіяти залученню їх у спотворені стосунки, наприклад, відмовитись бути “вундеркіндом”.

Батькам не вдасться навчити дітей бути самостійними, бо вони виховують їх інфантильними, нездатними до дорослого життя. У дітей з таких сімей може приховуватися свідома чи несвідома ворожість щодо батьків, які ними занадто опікувалися, тобто виявлятися амбівалентність (як любов, так і ненависть). Вони придушують свої емоції і на “задніх лапках” ходять біля своїх батьків. Стримувати почуття до нескінченності неможливо, та й афект обов’язково відбудеться у формі жахливого скандалу, нервового чи фізичного зриву або навіть суїцидних спроб. Отже, дорослі діти опиняються перед вибором – відмовитися від самостійності або розірвати стосунки з батьками, тобто “різати наживо”.

Зазначимо, що люблячі батьки визнають у дітей як сильні, так і слабкі риси. Саме це дає можливість створити виховну атмосферу без оцінних суджень, стимулюючи самоповагу, розвиваючи самостійність, але, водночас, встановлюючи чіткі межі, безпечне середовище для розвитку дитини. Відбувається поступова перебудова сім’ї, де батьківство – дитячі стосунки перетворюються у взаємини близьких родичів.

Дж. Ванер розглядає проблему дітей із залежною любов’ю у відданих сім’ях як проблему людей, яким орієнтація на батьківські стандарти заважає пережити успіх. Такі діти не виправдовують сподівань батьків. Нехай вони добре виглядають в очах всього світу, але якщо при цьому не задовольняють бажань батьків, то їм ніколи не пережити успіху, щастя. Ось чому “добре виглядати” стає захисною надкомпенсацією, яка помилково, як вважають ці люди, робить їх гідними любові.

Дж. Ванер пояснює цей феномен напівуспіху так: “Разом з проблемною поведінкою батьки використовують приховану критику. Таке негативне спілкування часто є ключовим фактором в утриманні дитини від переживання повного успіху, навіть після того, як вона досягла дорослого віку” [227, с. 127].

Прихована критика батьків нерідко містить слово “але”. Наприклад: “Я вважаю чудовим те, що ти любиш читати, Олег, але чи не можеш ти читати щось корисніше?” “Друге місце на олімпіаді, звичайно, добре, але це не найкраще, що ти можеш зробити”. Якщо батьки регулярно спілкуються з дитиною подібним чином, то вона врешті-решт починає сприймати саме негативну, критичну частину батьківських повчань.

“Внутрішній критик” забирає енергію, пригнічує дитину, тому що циркулюють думки, що “Я” недостатньо розумний, недостатньо привабливий тощо. Великі сподівання батьків, невиправдано високі очікування формують переживання неспроможності. Особливо якщо “зроби краще” є за межами можливостей, а того, що може досягти дитина, ніколи не буває достатньо.

У підсвідомій частині психіки дитини фіксується батьківська критика всього, що вона робить, а слова “але, але, але…” викликають роздратованість та недовіру до себе. Саме тому свідомість люблячої дитини така чутлива навіть до “легкої критики” батьків і як наслідок у неї може сформуватися невпевненість упродовж подальшого життя. “Критик, що затишно оселився в нас, “жиріючи” на негативних думках, підриває віру в себе, породжує депресії, примушує уникати людей і пропустити сприятливі можливості” [179, с. 31].

Іншою причиною проблеми “напівуспіху” дітей із залежною любов’ю у відданих сім’ях, на думку Дж. Ванера, є те, що діти не мають навичок досягнення успіху, незалежного від батьківського впливу. Вони жахливо бояться досягнути успіху, тому що потім необхідно його продовжувати, а вони, на їхній погляд, не зможуть цього зробити. Необхідність взяти на себе відповідальність паралізує незалежність, ризик, які так потрібні для успіху. Переживання компетентності для них стає проблематичним. Адже відомо, що віра в свої сили виростає з вміння справлятися з повсякденними завданнями, долаючи перешкоди. Процес прийняття найпростіших рішень викликає у таких дітей болісне переживання тривоги і невпевненості. Вони чекають схвалення інших, не довіряюючи собі, шукають тих, хто взяв би на себе відповідальність за рішення.

Тому дуже важливо формувати навички, збільшуючи самостійність у сімейних відносинах. Наприклад, дитина може в шкільні канікули продавати морозиво, йти в туристичні походи без батьків тощо. Відомо, що саме успіх дитини прокладає шлях для подальших успіхів. Досягнення підсилюють віру щодо власних можливостей завершити успішно справу. Рух від одного досягнення до іншого розвиває впевненість у власних силах, переживання себе творцем власного життя. Найвищий рівень досягнення для людини – подолання власних недоліків. Доцільно порівняти те, чого досягли вчора, місяць, рік тому з тим, що вмієш сьогодні. Розвивається переживання досягнень як наслідок власних зусиль. Обов’язково людина має усвідомити це і навчитися пишатися досягнутим, не забувати самопідкріплювати власні надбання, зокрема, вітати себе з успіхом.

Амбіеквальність як рівність позитивних і негативних результатів своїх досягнень створює стан переживання “нестачі успіху”, “безрадісність” (повернене всередину роздратування, легка депресія), тому Необхідно підсилити переживання успіху з позитивною модальністю, зробивши нехай невеличкий крок у бажаний бік.

Доросла дитина не може усвідомити причин свого стану, але його наслідки виявляються в утриманні досягнутих результатів та в уникненні виконання своїх обов’язків шляхом надмірного вживання алкоголю, наркотиків, неспроможності підтримувати близькі стосунки з іншими людьми, що створює різного роду проблеми, наприклад, у шлюбі. Доречною є думка К. Хорні: “Цілком правомірно можна стверджувати, що щасливий шлюб залежить від ступеня емоційної стабільності, досягнутої обома партнерами до шлюбу” [170, с. 384].

Водночас необхідно порозмірковувати над тим, яка стадія подружнього життя є найбільш вдалою для народження дитини в сім’ї. В. Д. Москаленко розглядає такі етапи подружнього життя: симбіоз, диференціація, практикування, відновлення Дружніх стосунків, здорові взаємозв’язки [100, с. 81].

Симбіоз – чудовий етап для сильних почуттів, злиття, турботи один про одного, взаємні “даю” – “беру”. Вимоги до партнера мінімальні, бажання уникати конфліктів або гніву, ворожості.

Диференціація – усвідомлюються відмінності, розширюється внутрішня суверенність, бажання бути Іноді без коханого, на самоті. Ілюзії зникають. Надія на стосунки попереднього етапу стає бар’єром, переживається почуття провини.

Практикування – основна енергія спрямовується на зовнішній світ, на діяльність, не пов’язану з партнером. Кожен з подружжя максимально автономний, виникають думки про самостійність. Ось чому відбуваються конфлікти, примирення і знову все повторюється.

Відновлення дружніх стосунків – виникає потреба в підтримці, інтимності, емоційній близькості. Встановлюється розумний баланс між “Я” і “Ми”, відданість подружжю, постійність та стійкість до зовнішніх впливів.

Здорові взаємозв’язки – підсилення попереднього етапу. Кожен переконався, що його люблять, партнер сприймається в реальному вимірі, взаємне задоволення та підсилення почуття “Ми”.

Виходячи з вищеописаних етапів подружнього життя, проблеми є у кожної сім’ї. Зрозуміло, що хворим, незрілим особистостям будувати здорові взаємини дуже складно, а також, коли партнери проходять етапи не одночасно. Разом з тим, гармонія подружнього життя можлива, якщо дорослі люди до цього прагнуть.

Зрозумівши сімейну ситуацію, необхідно допомогти членам родини досягти збалансованої амбівалентності, що сприятиме налагодженню гармонійних взаємин. Сім’я має керуватися деякими Основними принципами, щоб набути узгодженості протилежностей взаємостосунків.

1. Члени сім’ї мають узгоджувати вияви індивідуалізму і колективізму.

Кожному індивіду притаманні ці риси. Система виховання, наприклад, західна, спрямована на формування індивідуалізму. Останній, якщо він погано збалансований, може суттєво зменшити відчуття спільної відповідальності, знизити групову ефективність у сім’ї. Домінування колективізму приглушує активність індивіда, нівелює особистість, сприяє вияву конформізму.

2. Оскільки особистісні проблеми є часто симптомами тих чи інших сімейних складнощів, то необхідно усвідомити, що ці проблеми породжує динаміка сімейного життя, а не дії чи вчинки якогось члена сім’ї.

3. Діти – це частина сім’ї, а не тільки результат материнства. Важливо усвідомити вирішальне значення не лише матері, а й батька у внутрішньородинних взаєминах.

4. Минулі сімейні моделі мають тенденцію повторюватися у теперішніх родинних взаєминах (феномен сімейного копа). Наприклад, жінки, які виявляють гіперопіку, роблячи дуже багато для дітей, виховувались у сім’ях, де матері придушували їх надмірною увагою. “Якщо такі жінки одружуються і народжують дітей, вони схильні демонструвати перебільшену прихильність до свого дитя, – пише К. Хорні, – яку зазвичай описують як застій спрямованого на дитину лібідо” [170, с. 448]. Жінка, яка знає, що батько її не любив (був до неї байдужим чи негативним), відчайдушно боротиметься за увагу чоловіків, практично буде себе нав’язувати. А чоловік, матір якого дуже піклувалася про нього, буде уникати інтимних стосунків з жінками, боятися брати на себе відповідальність, перебуваючи в “нейтральному” психологічному віці при реальному дорослому етапі життя. Отже, ситуація незакінченої дії (відкриття Б. Зейгарник під керівництвом К. Левіна) – не усвідомлений в батьківській сім’ї конфлікт, що індивід переносить у власну родину, в якій він його також не може вирішити.

Ці чотири основні принципи лежать в основі амбівалентності відданої сім’ї, якій притаманні залежні стосунки.

Л. Ешнер, М. Маєрсон наводять характерні риси залежних батьків: вони відчувають провину і тривогу, коли у дітей виникають проблеми; шукають вирішення проблем своїх дітей; рідко мають власні інтереси і заглиблюються в інтереси дітей; роблять за дітей те, що ті можуть зробити самі; переживають страждання дітей сильніше, ніж самі діти; заперечують гірку правду про своїх дітей, навіть якщо вона очевидна [186, с 278-279].

Члени такої родини віддають перевагу можливості бути разом, тому матері або батьку, брату чи сестрі доводиться бути поруч для комфорту іншого. При цьому рольова диференціація не деталізована і чітко не визначена. Наприклад, мати все робить для дитини і очікує цілковитої слухняності, повністю покладаючись на неї.

Залежна любов (взаємозалежність) як у дорослих, так і у дітей, придушує задоволення потреб, що Виявляється непрямими шляхами: заховатися від своїх почуттів; оминути конфлікти; позбавитися тривоги, викликаної високими батьківськими очікуваннями; вибрати контроль над собою, коли активний опір небезпечний; зайняти панівне положення в сім’ї; побалувати себе; відгородитися від близькості; покарати себе; вгамувати Почуття невдоволеності.

Такий підхід до вирішення складних життєвих питань веде до розвитку наркотичної та алкогольної залежності, порушень харчування (булімія й анорексія). Булімія – порушення харчування, пов’язані з швидким споживанням великої кількості їжі (“запої”‘). Анорексія – порушення харчування, пов’язане з добровільним голодуванням (критична втрата ваги). Пояснити цей зв’язок можливо тим, що їжа прийнятна в суспільстві (порівняно з алкоголем, наркотиками).

Поведінка наркозалежних спрямована на швидше зняття напруги, щоб припинити переживання болю, який сприймається як загроза власному існуванню. Інакше кажучи, наркозалежність є невдалою спробою самолікування, гротескною формою нормального механізму подолання тривожності. Водночас наркотики надають такій людині підтримку і задоволення, тобто саме те, чого не вистачає у стосунках з батьками.

Сильна сторона відданої родини – взаємна турбота і підтримка, переживання близькості, згуртованості. З іншого боку, надмірно тісні, мало розмежовані і турботливі стосунки між її членами можуть спричинити у дітей труднощі з налагодженням товариських стосунків, виявами самостійності поза сімейним колом.

Батьки не можуть і не прагнуть заохочувати своїх дітей діяти самостійно. Вони дають занадто багато тому, що такі потреби у них, а не у їхніх дітей. Ці неусвідомлені незадоволені потреби і рухають ними. У таких сім’ях діти відчувають приховані мотиви, мовчазну домовленість, що їхня поведінка повинна відповідати очікуванням батьків.

Отже, головною рисою відданих сімей є турбота про іншого члена сім’ї, що переростає в гіперопіку, яка пригнічує, стомлює і формує амбівалентність високої інтенсивності у її членів та взаємозалежну любов.

Наведемо висловлювання членів відданої сім’ї з цього приводу. “Мені тридцять, я одружена, але мати продовжує поводитися зі мною, як з маленькою дівчинкою”. “Мені двадцять шість і я розумію, що не буду щасливим, якщо не піду з батьківського дому і не почну власне життя”. “Мені п’ятдесят, і я хотіла 6 розпочата нове життя без обтяжливої відповідальності за моїх дорослих дітей”.

Яким чином турбота і відданість перетворюються у залежну любов?

Розглянемо цей процес. Межа між батьками – дитиною як психологічна суверенність стає нечіткою у надмірно турботливих сім’ях. Ці стосунки подібні до стосунків однолітків, де вік та рольова диференціація не беруться до уваги. Наприклад, мати і дочка можуть бути найкращими подружками, хоча вони повинні дружити відповідно до потреб віку із своїми ровесниками. Мати завжди буде підкоряти доньку, що намагаються обидві не помічати. Нерідко мати може довіряти сину більше, ніж чоловікові, а дочка підтримувати батька в усьому. Пояснити це можна тим, що подружні стосунки порушені, виникає бажання задовольнити потреби у визнанні, симпатії, підтримці з дитиною, яка стає “партнером”, а потім її утримують в ролі “дитини, яка потребує опіки”. Це і є “дитина ночі”.

У відданих сім’ях сильне відчуття родини як спільності, але воно формується через втрату особистісної свободи, ідентичності У родинах із залежною любов’ю діти виростають безпорадними, несамостійними. Батьки посилюють надопіку і “ловлять кайф” усякий раз, коли діти їх потребують. Проте залежність тут взаємна: гіперопіка батьків спричиняє стільки ж неприємностей, скільки і пасивна любов дітей до своїх батьків. Близькість може стати настільки укоріненою, що залишається мало простору для особистісної суверенності.

Інакше кажучи, амбівалентність зростає через підсилення близькості. Як наслідок – Ігноруються невід’ємні права особистості, не визнається її особистісна суверенність, право на вільний вибір, навіть одяг і предмети гігієни можуть перейти у спільну власність.

Є чимало способів, за допомогою яких у відданих сім’ях стримується прагнення діяти самостійно. Батьки нарощують гіперопіку, щоб задовольнити власну потребу бути найкращими батьками і переживати залежність дітей від себе. Часто цей негативний маніпулятивний вплив здійснюється ненавмисно: занадто турботливі батьки виконують за дитину ЇЇ функції, а не навчають її працювати, що мотивується любов’ю до дитини (“ще напрацюєшся на своєму віці”).

Зазначимо, що методи для цього використовуються різні, але всі вони передають один і той самий смисл: “Я люблю тебе, поки ти слугуєш продовженням мене самого і моїх бажань, а якщо ні – не стану тебе любити”.

Проаналізуємо випадки, коли віддана сім’я стримує особистісне зростання дитини: батьки виконують роль прислуги, а не наставника: прагнення “говорити за інших членів родини”; прийом “хапання за батьків” тощо. Як тільки дитина сердиться, засмучується, взаємозалежні батьки біжать на допомогу, погоджуючись з чим завгодно, тільки б не було скандалу. Афекти загрожують владі батьків, яким необхідно все контролювати. Дитина ж привчається змінювати свою поведінку за подарунки, поступливість, тобто привчається маніпулювати дорослими.

В. П. Шейнов у праці “Приховане керування людиною” наводить приклади маніпуляції дітьми їхніми батьками і навпаки, наголошуючи, що маніпуляція стає необхідною складовою у відданих сім’ях, у яких вона протікає на високому емоційному рівні, руйнуючи особистості і дітей, і батьків. “Лише десята частина пенсіонерів вважає, – пише В. П. Шейнов, – що їхні діти – дорослі люди і повинні самостійно вирішувати свої проблеми… У нас прийнято жити для дітей, а не для себе. Непоодинокі випадки, коли молоді жонглюють своїми батьківськими обов’язками, “підкидаючи” на роки своїх дітей бабусям і дідусям” [180, с 734-735].

У випадку, коли батьки виконують роль обслуги, вони “керують” дітьми чи критикують їх, якщо ті намагаються самостійно щось зробити, внаслідок цього діти не отримують необхідних навичок вирішення життєвих ситуацій.

Іноді в сім’ї опікають тільки одну дитину, наприклад, первістка, наймолодшого чи дитину, яка виявляє спеціальні здібності, але з такою ж ймовірністю це може бути і “проблемна” дитина. Кого саме з дітей виділяють батьки залежить від їхніх потреб.

Наступний прийом ненавмисного придушення у відданих сім’ях – Прагнення говорити за інших. Це відбувається як переживання за члена родини, коли його думку закінчує інший. Діти ніяковіють, якщо їм не дають говорити, а потім звикають до такої “підтримки”, поступово стають емоційно байдужими чи дуже злими. Батьки, які контролюють, не дають дитині можливості навчатися суверенності у стосунках. Поступово вона переконується, що взаємини необхідно контролювати, і, подібно, наприклад, своїй матері, використовує для цього гнів, вину, позбавлення любові. У результаті люди, які люблять таку людину, стомлюються від постійного контролю і поступово починають розривати такі стосунки.

Третій спосіб придушення особистості – “хапання за батьків”. Коли дитина маленька, то для її виживання необхідно бути поруч з батьками. У батьків із відданих сімей утримання дитини біля себе триває довше, ніж потрібно: воно пригнічує дитину і сприяє виникненню феномену навченої безпорадності. “Виснажлива пасивність… насправді була страхом. Це була захисна реакція на необхідність якось справлятися з почуттям власної неспроможності, яке зростало” [186, с. 45].

Отже, любов, наповнена турботою, може непомітно перетворитися у залежну любов. Що раніше розпізнати цю тенденцію І внести необхідні корективи, то легше можна не допустити проблем у майбутньому.

Звільнитися від залежної любові важко, але можливо. Передовсім треба глибше зрозуміти особливості взаємостосунків власної сім’ї, а також усвідомити сутність амбівалентності в сімейних відносинах і здійснити практичні кроки, щоб врегулювати стосунки, досягнути основної мети гармонійної сім’ї – самоцінності, компетентності, успіху кожного члена.

Особливо це важливо для періоду переходу від юнацького до дорослого віку. Багатьом молодим людям сьогодні не вистачає впевненості, життєвої перспективи, тому вони з великим небажанням “залишають батьківське гніздо”, аби стати самостійними, незалежними в системі “чоловік-жінка”, “батьки-діти”. Ті ж, кому не вдалося здобути автономію в межах батьківської сім’ї, відрізняються емоційною холодністю або ж вони схильні формувати парні відносини, що домінують над їхніми особистісними інтересами” [186, с 41].

Процес виховання дітей, побудований на взаємозалежності, веде до формування страхів поглинання, викриття, самотності. Переконання, що всі ці страхи є наслідком близькості, може привести до того, що, не усвідомлюючи цього, діти з відданих сімей будуть “прилипати” чи відгороджуватися від людей. Л. Ешнер, М. Майерсон описують такі прийоми втечі від людей: інтелектуалізація взаємин; сарказм і гордовитість; переїдання, алкоголь, наркотики; байдужість чи ворожість; потреба бути завжди “правим”; депресія [186, с 145].

Такі амбівалентні особистості розробляють багато “планів”, але невдовзі відмовляються від них після перших труднощів І проблем, що виникають. Амбівалентність у них з віком збільшується і тому треба звернути увагу на аналіз причин таких наслідків.

Зазвичай батьки із відданих сімей впевнені, що правильно виховують дітей. Наведемо висловлювання членів відданих сімей: “Мені погано без дітей під час робочого дня, і я часто їм телефоную”. “Ви вважаєте, що я багато роблю для моїх дітей? Вам треба побачити мою матір!” “Мої батьки були холодні і різкі. Я поклявся, що не буду такий з моїми дітьми!” “Сергій багато працював. Коли він приходив додому, він був виснажений. Я завжди намагалася компенсувати це, роблячи все для нього”.

Отже, можна констатувати такі чинники появи залежної любові у відданих сім’ях: вікарне научіння; відсторонені чоловіки можуть підштовхувати своїх дружин до надмірної турботи про своїх дітей; конфлікти батьків; особливі обставини; батько, який надмірно турбується і байдужа мати; батьки разом занадто турбуються про дітей. Охарактеризуємо названі чинники:

Чинник перший. Вікарне научіння (роблю те, що бачу на прикладах близьких людей) є дуже ефективним. Молоді батьки навчаються у своїх батьків, запозичують їхній досвід. Кожна молода жінка переймає більшість з того, що знає про материнство від своєї матері. Існує багато книг та Інших джерел про батьківство, деякі батьки користуються ними, але це не є головним впливом.

Так, одну жінку все життя обслуговувала мати. І як наслідок – вона вважає, що любов – ц, е “турбота”. Мати цієї жінки не могла просто сказати: “Я люблю тебе” чи спокійно сидіти в її присутності, коли донька виконувала якусь роботу. їй завжди заради дитини доводилося бути на ногах і постійно допомагати. Дочка була навчена цьому вияву “любові” і прагнула перевершити приклад матері, коли стала виховувати свою дитину.

Чому жінки, батьки яких алкоголіки, знаходять чоловіків алкоголіків? К. Хау пише так про це: “Мій батько-алкоголік був озлобленою людиною і часто нас бив. Мій чоловік був алкоголіком… у гніві він ставав жорстоким до мене. Я дивуюся, чому, маючи такого буйного батька, я вийшла заміж за такого ж буйного чоловіка. Пізніше я зрозуміла, що здатна на подібний гнів” [168, с. 199].

Жінка шукає того чоловіка, який би дав їй роль “рятівника”, “жертви”. Під таке бажання знаходиться чоловік, який вживає алкоголь і переживає конфлікт між боязню за своє здоров’я, соціальний статус та потягом. Жінка починає боротися з “недоліком” чоловіка, нав’язуючи функцію соціального контролю “забороненому потягу”. Чоловік погоджується на такі стосунки, звільняється від почуття провини за вживання алкоголю (відповідальність на дружині) і всі його думки, поведінка пов’язані з задоволенням потреби в алкоголі, а для цього треба обманювати дружину. Після чого “вдячний” чоловік каже: “Без неї я б пропав!” Як не гірко говорити, але в цій патологічній взаємодії всі виконують бажані ролі! Ось чому при реальному бажанні чоловіка кинути вживати алкоголь йому треба покинути цю дружину!

Чинник другий, що відіграє суттєву роль у виникненні залежної любові у відданих сім’ях – відсторонені чоловіки підштовхують дружин до надмірної турботи. Відсторонений батько має великий вплив на сімейні взаємини. Відсутність реальної конструктивної участі у вихованні часто заохочує матір до надмірної турботи про дітей. Саме цей образ матері завжди шанувався в усі часи й у всіх народів. Гіпертрофоване материнство призводить до того, що матір стає “епіцентром” сім’ї.

Г. Клауд, Дж. Таусенд описали феноменологію впливу матері на розвиток амбівалентності дитини. Автори виділили шість типів “недостатньо гарних матерів”: мати-привид, мати-порцелянова лялька, мати, яка контролює, мати-бос, мати-американський експрес [70, с. 7].

Хибний стиль виховання виникає тому, що мати не помічає реальних потреб дитини. Вона задовольняє власні потреби у стосунках з нею. Гарною є та мати, яка повністю приймає дитину і тим самим сприяє формуванню цілісності її особистості. Важливо зазначити, щоб нормально функціонувати в дорослому житті, дитина повинна набути гармонії у спілкуванні з мамою.

Що робить багатьох чоловіків відстороненими особами у власних сім’ях?

Відзначимо три типи їхнього дистанціювання: емоційна, алкогольна (наркотична) залежність, фізичні вади або розумова відсталість.

Перша причина – емоційне відсторонення діє тому, що їхні батьки фінансово забезпечували сім’ю, і на цьому їхні обов’язки закінчувались. Син, коли став батьком, повторив цю модель поведінки.

Чимало батьків-чоловіків проводять обмаль часу з дітьми, а матері, стурбовані вихованням дітей, компенсують це своєю надмірною турботою. Матері часто приймають подібну відстороненість і концентрують владу, яка передбачає інфантильного чоловіка-батька та “мазохістську відданість” дитині, що згубно впливає на всіх членів родини. “Мати, – підкреслює К. Хорні, – може безцеремонно втручатися у справи дітей…. Образа за жіночу роль знаходить вихід у тому, що дітям нав’язується думка, що чоловіки – скоти, а жінки – нещасні страждальниці…” [170, с. 449].

Згубний вплив матері на долю дітей яскраво показано у повісті Ольги Кобилянської “Земля”. Мати з найкращих устремлінь влаштовує нещасливе заміжжя неповнолітньої доньки. У цьому творі є інший трагічний епізод, коли мати після смерті сина Михайла проганяє його наречену, яка згодом народжує двох немовлят-близнюків.

Відсторонений батько виростає у сім’ї, де його батьки не знали, як надати емоційну підтримку і розділити переживання. У такого чоловіка виникає стереотипний образ дружини, що прискіпується і вимагає дуже багато від нього, що ми бачимо в “мильних операх” чи комедійних кінострічках. Наприклад, дружина хоче, щоб чоловік вислуховував ЇЇ, не витрачав на інших свій час і був поруч кожну мить. Це вияви феномену “санації” (обмеження контактів, інформації), що часто призводить до того, що чоловік віддаляється від дружини, щоб отримати більше особистісного простору і користуватися власною психологічною суверенністю.

Незбалансована амбівалентність в подружніх стосунках нерідко наростає після народження дітей, що призводить до того, що дружина не отримує емоційної підтримки від чоловіка. Вона настільки захоплена дитиною, що насправді відштовхує чоловіка: не хоче залишати дитину з нянею, родичами для того, щоб кудись піти з чоловіком. Спочатку такі вчинки приваблюють, але згодом вони викликають у чоловіків обурення та нерідко цілковите неприйняття.

Подружжя, яке відкладає на декілька років появу дітей, створюючи не лише міцне матеріальне становище, а й загальні сімейні цінності, набагато швидше навчається долати конфлікти, ніж те, у якого народилися діти. Але у будь-якому випадку, коли з’являється дитина, у чоловіка і дружини стає менше часу на спілкування. Тому, перш ніж створювати свою сім’ю, кожен з подружжя повинен стати самостійним “Я”.

У подружніх пар, які не навчилися спілкуватися і ділитися почуттями, висока ймовірність виникнення сім’ї, де мати пригнічує, а батько буде відсторонений від виховання майбутніх дітей, що є традиційним для сучасної патріархальної культури.

Чоловік може навіть заохочувати дружину надмірно піклуватися про дітей. Наприклад, він хвалить її за те, як вона гарно справляється з хатньою роботою і з вихованням дітей. У радянські часи популярною була пісня з такими словами: “Я назову тебя зоренькой, только ты раньше вставай!” Такому чоловікові не доведеться брати на себе додаткові обов’язки по господарству, не треба бути разом з дітьми. Таких жінок називали “електровіник”!

Дружина може компенсувати його емоційну чи/і фізичну відсутність надмірною турботою про дітей. Нерідко мати розпочинає ділитися своїми проблемами, коли болісно переживає сімейні негаразди. В результаті дитина стає все більш залежною від матері і пізніше зрозуміє, що погано підготовлена до вимог складного дорослого життя і не має різнобічного соціального досвіду.

Друга причина відстороненості батька у відданих сім’ях – Алкоголь та наркотики, які створюють бар’єр між батьком та рештою сім’ї. Чоловік часто може здаватися доволі комунікабельни

(2 votes, average: 3,50 out of 5)