Амбівалентність особистості – Зелінська Т. М. – 1.4. Типи особистісної амбівалентності та психокорекція п незбалансованих виявів

Тип – це модель, якій відповідає клас чи група предметів, явищ, що мають особливі характеристики. Будь-яка типологія збіднює психічне явище. Погодимося з думкою Д. Юма про те, що “…усі вади і чесноти непомітно переходять одна в одну, можуть наближатися і навіть зливатися так непомітно і поступово, що дуже важко, якщо загалом можливо, визначити, коли закінчується одна і виникає інша” [187, с 689].

Водночас визначення типів, зокрема, особистісної амбівалентності, дає можливість дієво впливати на становлення особистості.

Як ми зазначали раніше, дослідження феномену амбівалентності здійснюється вченими на різних засадах, зокрема, при аналізі підходів до визначення типології особистісної амбівалентності (Г. Айзенк, Л. Сонді, Л. М. Собчик, Ф. Ріман та ін.).

Л. Сонді переконує, що навіть потяг ембріона перед народженням знаходиться у стані амбівалентної напруженості як певна готовність до зустрічі з навколишнім світом [222]. Він виділяє но-намбівалентні та амбівалентні реакції індивіда.

Г. Айзенк також відзначає, що особистість може бути відображена на шкалі з полюсами “повна інтеграція” та “повна дезінтеграція”. Проте між цими полюсами є численні градації, які характеризують цілком реальних людей. Тому особистості відрізняються за ступенем інтегрованості (від повної до часткової і незначної). Інтегрований тип переважно зорієнтований на внутрішній світ, а неповно орієнтований – на зовнішній [5, с. 41-42].

Ці погляди певною мірою підтверджує концепція К. Домбровського і Т. Яценко, яка стверджує, що наближення до психічного здоров’я полягає у проходженні індивідом періодів позитивної, часткової вторинної і глобальної інтеграції [ 192, с. 5].

Окреслене розуміння особистості видається перспективним з огляду на динамічність системи “інтеграція – дезінтеграція” особистісної амбівалентності, яка обгрунтована в дослідженнях Л. М. Собчик, Ф. Рімана.

Л. М. Собчик виділяє такі типи особистості: конкордантно-нормальний (гармонійний, інтегрований, збалансований, адаптований); дискордантно-нормальний (дисгармонійний, частково-інтегрований, незбалансований, адаптація вимагає великих зусиль); психопатичний як погранична норма (незначно інтегрований, частково дезадаптований); психічнохворий (дез-інтегрований, дезадаптований) [145, с. 39-41]. Авторка пише: “Якщо різноспрямовані тенденції наявні повноцінно, то внутрішня структура особистості буде конфліктною, а самоконтроль – не завжди успішним і результативним. Зовні гармонійна особистість може виявитися дискордантною, якій зовнішні атрибути нормативної поведінки даються ціною значного емоційного напруження… Це може конкретизуватися у спалахах поведінкових реакцій” агресивних учинків” [145, с. 28].

Вочевидь такі, загалом нормальні, особистості потребують профорієнтації, індивідуалізованого педагогічного і кадрового підходу, соціальної реадаптації.

Л. М. Собчик також визначає поняття амбітендентності: це – єдність внутрішньо вагомих протилежностей, які формують дискордантний тип особистості, котрому властивий нормативний стиль поведінки на тлі неймовірно великих зусиль, що призводить до розвитку дискордантної амбівалентності як характерологічної властивості. У дискордантних особистостей не виникає повної інтеграції гострих амбівалентних протилежностей на противагу конкордантним. Більш того, дезінтеграція цих протилежностей спричиняє виникнення психічних деформацій [146, с 28].

Отже, треба розрізняти Три рівні особистісної амбівалентності: конкордантно-гармонійну (протилежності повністю інтегровані), дискордантно-дисгармонійну (протилежності частково інтегровані), патологічну (протилежності дезінтегровані та актуалізуються почергово).

Окреслений концептуальний підхід простежується в теорії особистісної дисгармонії німецького психолога і психотерапевта Ф. Рімана [128], згідно з якою всі люди, у тому числі психічно здорові й хворі, поділяються на чотири основні типи: шизоїдний, депресивний, нав’язливий та істеричний, у яких амбівалентність найбільш стійка.

Учений грунтовно аналізує дискордантну амбівалентність у цих типах особистості як протиставлення свідомої потреби і неусвідомленого страху, котрий виник на підвалинах іншої потреби.

Амбівалентність шизоїдноїособистості, за Ф. Ріманом, – суперечність потреби у самозбереженні зі страхом перед потребою самовіддачі (довірою, дружбою, любов’ю). Самотність стає звичною її квазіпотребою, незадоволеність якої супроводжується інтолерантністю (жорстокістю, ворожістю, цинізмом, нігілізмом).

За цією спробою приховатися від страху, на думку Ф. Рімана, може стояти сильне прагнення до близькості, довіри, любові та взаємності [128, с. 74]. Шизоїдів називають “розщепленими людьми” (Л. С Виготський, Е. Кречмер, Ф. Ріман), коли окремі психічні явища чи функції, що діють спільно, починають діяти ізольовано, навіть один проти одного. При цьому Л. С. Виготський підкреслював, що “здатність до розщеплення є особливістю як нормальної, так і хворої психіки” [33, с. 282]. У контексті зазначеного для нормальної дискордантної шизоїдної особистості властива дезінтеграція, коли не вдається злиття амбітенденцій, проте ці суперечності, взаємодіючи, трансформуються у посилену провідну потребу в самозбереженні цілісності “Я”, що веде до самотності.

Інтолерантність шизоїди их особистостей збіднює палітру виразних середніх, стриманих тонів і поділяє світ лише на чорне та біле. Так, наприклад, вони звертають увагу на те, що зазвичай не є значущим для інших. Ці люди інтерпретують усе навколо них як зовсім не випадкове, намагаються це збагнути, втрачаючи невимушеність, що завдає їм страждання та занепокоєння.

Амбівалентність досягає різної інтенсивності, і тому особистості з шизоїдним розвитком від здорових дискордантних можуть перетворитися, на думку вченого Ф. Рімана, на людонена-висників, стати патологічними особистостями.

Показовою для характеристики дискордантних особистостей є потреба в прийнятті та агресії. Для шизоїдів особливо складно вступати в міжособистісні стосунки, зокрема, дружбу, любов, які вони розглядають як загрозу їхній незалежності. Для цих людей нерідко характерний значний інтелектуальний розвиток при емоційній інфантильності, тому немає делікатності та виваженості у людських стосунках, що створює проблеми при спробах установити близькі контакти з людьми.

Шизоїдна проблематика може бути підсилена або пом’якшена до того, як порушення стають очевидними. Наприклад, у дитини є труднощі в спілкуванні з однолітками, і вона не знаходить собі товаришів, почуває ворожість до інших, зокрема, коли в пубертатному Віці ухиляється від контактів із протилежною статтю.

Юнацький вік ще більше загострює інтолерантність цієї особистості Сексуальні устремління і страх перед близькістю набирають різних форм: відщеплення сексуального потягу в чистому вигляді, коли партнер – лише засіб для досягнення статевого задоволення, висока амбівалентність між любов’ю і ненавистю, коли глибокі сумніви в своїй здатності любити переносяться на партнера.

Емоційна холодність може стати екстремальною, призводячи до вибору як сексуального партнера зовсім маленьких дітей або людей набагато старших, що нерідко закінчується згвалтуванням і отриманням насолоди від убивств. Іноді придушена здатність до дружби, кохання проривається у крайніх формах ревнощів.

Отож, шизоїди надзвичайно чутливі до всього, що загрожує їхній свободі. Водночас вони вдячні, якщо партнер скромно і ненав’язливо виявляє до них симпатію, дружбу, любов. Шизоїди своєрідно переживають агресію, розглядаючи її як звільнення від залежності. їхня агресія позбавлена почуття провини, вона неконтрольована, призводить до насильства, ворожості, презирства до людей, їм байдуже до переживань Інших. Позбавлені сентиментальності, вони ненавидять усе нестійке, незрозуміле і занадто емоційне.

Ф. Ріман пише, якщо з шизоїдами протягом тривалого часу підтримувати постійні контакти, сповнені симпатії і доброзичливості, прірва в їхніх міжперсональних зв’язках зникає, дає можливість інтеграції їхній агресивності й адекватного спілкування з ними [128, с. 55].

Причини ранньої шизоїдації у дітей різні: нелюбі, небажані діти, а також благополуччя без любові (“золота клітка”), гіперопіка тощо. Дитина не відчуває безпеки, не знаходячи для себе адекватного партнера, і тоді відкриває партнера в собі самому. Для шизоїда важливо хоч частково інтегруватись у спілкування з людьми, щоб не залишитися самотнім.

Амбівалентність депресивної особистості – це суперечність потреби в об’єднанні з іншими людьми зі страхом перед потребою в індивідуалізації. Потреба в залежності та підтримці з боку інших людей стає її квазіпотребою.

Провідна тенденція у депресивних особистостей – потреба об’єднатися з іншими людьми, тому в них розвивається прагнення до самовіддачі, прийняття, довірливі близькі контакти, жагуче бажання кохати і бути коханим, готовність злитися з поняттям “МИ”. Через це вони входять у залежність від інших або ставлять їх в залежність від себе. Точніше кажучи, переоцінка потреби бути як усі, об’єднатися з іншими стає провідною, трансформуючись у потребу в необмеженій близькості.

Незадоволеність квазіпотреби супроводжується інтолерантністю до себе, до людей у формі збереження залежності, щоб відмовитися від індивідуалізації, від “Я”.

Амбітендентність депресивної особистості – це, з одного боку, потреба в прийнятті, близькості з іншими (“МИ”), з іншого втрата потреби в “Я”, страх перед самоактуалізацією (піднестися над іншими І бути самим собою дуже небезпечно). Ф. Ріман пише про це так: “Якщо “Я” недостатньо розвинуте, то така людина потребує підтримки збоку І вступає в тим більшу залежність від інших, чим слабша вона сама” [128, с. 99]. Шизоїд підозрює інших людей, а депресивна особистість їх ідеалізує. Вона дотримується альтруїзму мимоволі, вважаючи за краще віддавати І жертвувати тим, що в неї так мало розвинуте – своїм “Я”.

Отже, у депресивної особистості інтолерантність до амбівалентності протікає як дезінтеграція: ухиляння, відмова від індивідуалізації і трансформація іншої потреби, яка стає провідною потребою бути залежним. Депресивні особистості не можуть в достатній мірі оцінити свій стан через обмеженість самооцінки, вони не вірять собі, їм не вистачає мужності зменшувати свої страхи, формувати самостійність, відповідальність.

Для змістовної характеристики амбівалентності у депресивних особистостей слід розкрити особливості вияву агресії і потреби в прийнятті.

Такі особистості не можуть собі уявити, що партнер не настільки потребує близьких стосунків, як вони самі, що душевна близькість не дає йому задоволення і радості. У них велика і щира здатність любити, виявляти симпатію, турботу, готовність до самовіддачі й жертовності.

Найменше дистанціювання від такої особистості переживається ними як загроза їхній близькості, страх бути покинутим, бути самотніми. Напруженість, конфлікти для них болісні й нестерпні, тому вони або здирством, або шантажем відновлюють початкове ставлення до себе. Сексуальність для них менш значуща, ніж симпатія, ніжність, любов.

Вони уникають агресії, миролюбність використовують як антитезу агресії, що викликає у них переживання моральної переваги. Врешті-решт такий тип поведінки призводить до мазохізму або садомазохізму (святий стає мучеником, а грішник – мучителем).

Депресивна агресивність має непрямий характер – тужіння, скарги, нарікання, покірність, підвищена турботливість. Амбівалентність досягає високої інтенсивності, коли виникає агресія й одночасне переживання втрати любові, залежності. Спочатку жалість виявляється до себе, а потім виникає самоненависть, аутоагресія. Депресивні особистості пов’язують свої невдачі з різними зовнішніми обставинами.

Розбещеність і заборона ведуть особистість по депресивному шляху розвитку, оскільки позбавляють дитину самостійності і вона не може навчитися самоповазі, довірі до себе. Дитина поступово звикає до того, що світ так побудований і у неї формується навчена безпорадність. Тому вже підлітки налаштовані на найгірше і не чекають від життя радості й щастя. Вони сповнені провини, і може виникнути переконання, що вони не мають прав на життя, що їхнє існування можливе лише у формі життя для інших.

Особливо трагічна амбівалентність у дітей, коли їхній справедливий гнів або заздрість не знаходять зовнішнього вираження, ці емоції переживаються як безвихідні, з почуттям провини і бажанням покарати себе. Якщо дитина тиха і покірна, якщо вона нудьгує і не виявляє ніякої ініціативи, то все це є ознаками розвитку за депресивним типом і вимагає особливої уваги. Такі діти тягнуться до релігії, сект, впадають в апатію, зловживають палінням, наркотиками.

Дискордантність депресивних особистостей може бути малопомітною через таку позитивну якість, як щира здатність любити. Проте домагання ніжності, розуміння, дружби, любові виявляється перебільшено як у родині, так і в середовищі однолітків.

Завдання з подолання дискордантної амбівалентності депресивної особистості полягає у зміцненні “Я”, в її індивідуалізації. Важливо усвідомити, що без довіри до себе життя втрачає смисл. Віра – це духовний стрижень, який повинен бути у кожного свій, і тоді людина набуває стійкості, відповідальності.

Амбівалентність особистості з нав’язливостями – суперечність потреби в усталеності, власній безпеці з переживанням страху особистої відповідальності. Потреба в усталеності поширюється на всю особистість і стає її квазіпотребою.

Такі люди переоцінюють потребу у власній безпеці, через що в них виникає страх знехтування. Звідси їхнє прагнення все контролювати, піддавати сумніву, не довіряти. Вони звикли залишати все по-старому, відкидаючи нове або трактуючи його як давно відоме. Внаслідок цього виявляється інтолерантність, що виникає в ситуації зміни, ризику та особистої відповідальності.

Кожна думка цих людей супроводжується протилежною за змістом, амбітендентність особистості з нав’язливостями – це, з одного боку, потреба у власній безпеці, в усталеності, з іншого – переживання страху знехтування, ризику, застрягання на деталях.

Ф. Ріман так описує цей процес амбітендентності: “Якщо імпульси Й антиімпульси швидко змінюють один одного, може виникнути ситуація, коли вони зустрічаються (тобто виникають одночасно). У таких випадках настає пауза, під час якої прагнення, що змінюють одне одного, – “так – ні – так” тощо – соматизу-ються (переходять із сфери психічного у сферу тілесного) і супроводжуються тремтінням або заїканням, що означає стан “чогось хочу, але не можу” або “хочу висловитись, але не можу”. Врешті-решт обидва протележні імпульси виникають одномоментно і викликають тотальну блокаду діяльності” [128, с. 212].

Дискордантна амбітендентність в особистостей із нав’язливостями, як і у шизоїдів, депресивних особистостей, супроводжується інтолерантністю, яка не призводить до інтеграції протилежностей. Наслідком їхнього розщеплення є те, що, будучи принциповими в усьому, вони доводять потребу в особистій безпеці до абсурду, а природний порядок – до педантичності, необхідну послідовність і раціональність – до невиправданої впертості, розумну економність – до скупості. Свій фанатизм вони мотивують високою мораллю.

Нав’язливі симптоми, призначені для усунення страху знехтування, особистої відповідальності, поступово стають внутрішньо необхідними. Кожна нав’язливість має тенденцію до поширення на все нові сфери життя. Життєдіяльність осіб із нав’язливостями все більше обмежується цими виявами.

Опишемо потребу в прийнятті (самовіддачі) й агресії в особистостей з нав’язливостями, щоб характеризувати їхню амбівалентність. Симпатія, дружба, любов викликають у цих людей глибоку тривогу. Вони намагаються взяти свої почуття під пильний контроль, суб’єктивно вони переживають їхню непостійність, мінливість, і це їм здається підозрілим І є, на їхній погляд, ознакою слабкості. Тому вони намагаються свою самовіддачу розважливо дозувати, стримувати, виявляти мало розуміння (причіпки, сумніви, скупість) по відношенню до іншого.

Вони демонструють свою позицію якою завгодно ціною, оскільки звикли бути незалежними. Дружба і любов відзначаються у них постійністю, хоча нерідко поєднуються з корисливістю. Агресія особистостей з нав’язливостями – важко передбачувана, анонімна, за нею ховається пристрасть до насилля. Ці особистості знаходять еквівалент агресивності в надкоректності, що доходить до садизму; в тупцюванні на місці, розважливості, нерішучості, затягуванні рішень та інше.

Агресія у них слугує владі, а влада, яку вони мають, слугує агресії. А для цього вони використовують високі принципи як прикриття для своєї агресивності, надаючи їм легітимність. Нав’язливі сумніви в найрізноманітніших варіантах слугують захистом від небезпечно! спонтанності та втрати контролю, яка може викликати каяття. Найчастіше сумніви замінюють продуктивну діяльність.

Якщо в сім’ї, в школі панує муштра, авторитарні методи виховання, при яких почуття провини вкорінюється у свідомість дитини шляхом покарання, коли її примушують бути зразком, то розвиток особистості йде за нав’язливим типом. Виникає уявлення про те, що вона повинна думати і діяти абсолютно правильно, звідки виникає її прагнення до досконалості. Коли діти ростуть у хаотичному середовищі, не знаходячи підтримки, то свобода їх лякає. Вони шукають внутрішньої підтримки, поширюючи особистий порядок назовні з метою безпеки. Ці особистості нетерпимі до всього, що розхитує звичне. В їхній мові виявляється боязка догідливість, за якою криється прихована агресія. Агресивністю вони захищають свою персону, яку ідеалізують.

Допомога особистостям з нав’язливостями полягає в тому, щоб вони могли усвідомити сутність амбітенденцій і знизити їхню інтенсивність, потім їх інтегрувати, тобто подолати незбалансовану амбівалентність. Бажано використовувати принцип релятивізму (відносності) з цими індивідами в різних формах проведення психогімнастики, психотренінгу.

Амбівалентність істеричної особистості – суперечність потреби у необмеженій свободі зі страхом перед реальністю. Потреба у необмеженій свободі не враховує реального життя і стає Я квазіпотребою.

Якщо особистості з нав’язливостями бояться змін, свободи, ризику, то істеричним індивідам властиве дещо зовсім протилежне. Вони прагнуть до необмеженої свободи, до перемог у стосунках, жадають усього нового та ризикованого. Такі люди спрямовані у майбутнє, тому відкидають минуле як зайвий баласт.

Незадоволеність провідної потреби у необмеженій свободі у таких особистостей корелює з інтолерантністю, коли, на їхній погляд, їм заважають реалізувати цю потребу шляхом ухиляння від реальності

Інша лінія їхньої інтолерантності – “поворот списа в інший бік”, за якого провина за те, що відбулося, перекладається на інших, що призводить до брехливості. Ці особистості захищаються від наслідків своїх дій “втечею у хворобу”, щоб виграти час та уникнути відповідальності. І при цьому вони не роблять висновків зі своїх розчарувань.

Як у всіх незбалансованих особистостей, у них кожна думка, кожне переживання чи акт поведінки супроводжуються протилежними. Виникає амбітендентність особистості: з одного боку, потреба у свободі, з іншого – страх перед реальністю та потреба жити в ілюзорному світі. І в цьому випадку інтолерантність супроводжується дезінтеграцією, унаслідок чого посилюється, деформується потреба у свободі та стає провідною потреба в необмеженій свободі. При загальній невдоволеності собою вони очікують задоволень у майбутньому без будь-яких обмежень та врахування реального життя.

Характерними для істеричних особистостей є потреба в прийнятті та агресії як найяскравіші вияви їхньої амбівалентності. Вони шукають у дружбі, любові підтвердження свого “Я”, тому ці взаємини характеризуються інтенсивністю, вимогливістю.

Істеричні особистості володіють великою силою навіювання, тому вони примушують партнера повірити у свою привабливість. Ці особи люблять кохання більше, ніж партнера. Звідси готовність святкувати з будь-якого приводу, щоб перебувати у центрі уваги. Вони не пробачають, якщо їх не оцінили і не зробили партнером у дружбі, коханні. Для цих людей при виборі партнера в особистих взаєминах важливий його статус, можливості та інші зовнішні атрибути, що характеризують його цінність та значущість.

Агресія істеричних особистостей має характер самореклами, слугує для збільшення та зміцнення їхньої цінності і спрямована проти всього, що цій самооцінці заважає. Агресія переважно є наслідком самовиправдання. Нерідко простежується надмірна хвальковитість, прагнення до марнотратства: відтісняють інших, щоб бути на першому місці. Для істеричної особистості напад – найкращий захист, щоб справити враження на публіку.

Шизоїди розпізнають їх та уникають. З більшою охотою вони частіше вибирають собі партнерів із депресивним розвитком, які з готовністю виконують їхні вимоги.

В дитинстві необхідно, щоб в істеричних особистостей були переконливі приклади. Важливо, щоб дитина отримала радість від переживання відповідної до віку статевої ідентифікації та від того, що вона справляється з новими для неї завданнями; гордість за це становить основу утворення адекватної самооцінки. Якщо ж у сім’ї виховання характеризується хаотичністю, відсутністю керівного начала та належних прикладів, то дитина зростає при нестачі виховних орієнтирів та підтримки. Так створюються умови для того, щоб дитина залишилась без-відповідальною.

Надання допомоги особистостям з істеричним розвитком а подолання дискордантної амбівалентності полягає в тому, щоб сприяти формуванню у них адекватних ролей, привчанні до порядку, готовності до самопізнання. Це дає можливість жити в реальному світі, не відчувати перед ним страху, а отримувати задоволення від позитиваних сторін реального буття.

Отже, виділивши амбівалентність у кожному з чотирьох типів незбалансованої (дискордантної) особистості, ми відстежили той чи інший перебіг деформаційних процесів. Причому перед тим, як визначити межі між рівнями амбівалентності, треба спиратися на ступінь формовиявлення її типологічних особливостей. Проте варто прислухатися до зауваження П. Б. Ганушкіна, що “в наявній формі ті чи інші психопатичні особливості притаманні майже всім “нормальним” людям” [35, с. 50].

Проблему незбалансованої особистості висвітлює А. Фрейд, описуючи формування депресивних (сором’язливих), нав’язливих та інших типів поведінки дітей. “Я пам’ятаю маленького хлопчика, – пише вона, – який не міг заснути без свого живого собаки. Собака мав захистити його від нічних розбійників, які могли залізти в дім. Але коли він лежав у ліжку і пес був поруч, хлопчик починав боятися, що той укусить його, і знову не міг заснути. Цей приклад показує на подвійне значення однієї тварини в житті хлопчика. Такі вияви свідчать про наявність у дитини амбівалентного конфлікту” [159, с 357].

Г. Айзенк також опосередковано підтверджує незбалансованість особистості, яка розвивається: “Маленька дитина не має достатнього досвіду для того, щоб інтегрувати те, чому вона навчиться в різних ситуаціях; така інтеграція, очевидно” є неповною в ранньому дитинстві і прогресує з віком” [5, с. 18]. Відтак зменшення рівня дискордантної амбівалентності особистості проходить через її усвідомлення, причому як за умов усвідомлення суперечностей, так і під час неусвідомленого їхнього функціонування.

Заклики гуманістичних психологів “бути таким, який е” (К. Роджерс), усвідомити себе “зараз і тепер” (Ф. Перлз), побачити “екзистенціальний вакуум” (В. Франкл) підкреслюють важливу вимогу виходити у здійсненні психологічного аналізу людини з наявного (актуального) рівня її особистісного розвитку. Разом с тим гасло “Бути таким, який є” – це умова зростання, яка підтримує мотивацію самоактуалізації. Бажана мета такого зростання – “бути таким, яким можеш бути” – дає змогу людині реалізувати позитивний глибинний потенціал. Досягнення обох бажаних станів породжує усвідомлену збалансовану амбівалентність.

К. Роджерс у зв’язку з цим пише, що “людина, яка відкрита своєму досвіду І схильна до самостійності, є гармонійною, діє обдумано, а випадково в тих ситуаціях, коли вона подумки спрямовує свої вчинки на досягнення власної мети” [129, с. 463]. Як і К. Роджерс, В. Франкл вважає амбівалентність особистості основою її гармонійності і щонайголовніше – умовою існування духовності особистості.” Людині насправді необхідна не рівновага, а радше прагнення і боротьба за мету, достойну її…, це “геодинаміка”, тобто духовна динаміка у полярних ділянках напруження” [156, с 250].

Отже, усвідомлення і вільний формовияв протилежностей у мотиваційній, афективно-когнітивній та поведінковій амбітен-дентностях дає змогу особистості задовольнити потребу в афіліації, а відтак домогтися повнішого інтегрованого переживання фрустраційної толерантності, прийняти конструктивний доброзичливий стиль поведінки. Збалансована Людина є гармонійною і врівноважується саме за допомогою протиставлення поміркованих амбітендентностей, тоді як дискордантна посилює деформовані – незбалансовані і психотравмувальні протилежності власного особистісного розвитку.



Амбівалентність особистості – Зелінська Т. М. – 1.4. Типи особистісної амбівалентності та психокорекція п незбалансованих виявів