Адміністративне право – Кісіль З. Р. – Тема №18. Сутність управління у сфері економіки
1. Економіка як об’єкт адміністративно-правового регулювання
Термін “економіка” утворився віл грецьких слів “oikos” що означає у перекладі будинок, господарство і “nomos” – правило, закон. Сукупність цих слів у буквальному значенні означає “правила ведення домашнього господарства”.
Сучасні економічні словники визначають “економіку” як господарство, сукупність засобів, об’єктів, процесів, використовуваних людьми для забезпечення життя задоволення потреб шляхом створення необхідних людині благ, умов і засобів існування із застосуванням праці.
У сьогоднішньому розумінні “економіка” – це системний господарський комплекс, що містить у собі взаємозв’язані і взаємозалежні ланки, по перше суспільного виробництва, по-друге, розподілу і, по-третє, обміну зробленого продукту в масштабах усієї держави.
Економіка складна поліструктурна система суспільних взаємозв’язків, яка функціонує з метою задоволення матеріальних потреб суспільства. Основними складовими системи економіки є галузі, підгалузі та їхні комплекси.
Найбільшими складовими економічної системи України є: промисловість; енергетичний комплекс; агропромисловий комплекс; будівельний комплекс; транспорт і дорожнє господарство; зв’язок; торговельний комплекс; житлове господарство; побутове обслуговування населення; сфера використання й охорони природних ресурсів.
Усі перелічені галузі й комплекси перебувають у тісній взаємодії і пройняті багатьма інтегративними зв’язками. Кожна з них складається з кількох підгалузей. Підгалузі відрізняються, з одного боку, значною самостійністю, а з другого боку – взаємозалежністю й інтегрованістю з економічною системою загалом.
Так, промисловість чітко поділяється на машинобудівну, хімічну, металургійну тощо.
Транспорт – на залізничний, повітряний, водний, автомобільний, трубопровідний.
Зв’язок – на поштовий, телефонний, радіозв’язок.
Будівельний комплекс – на промислове будівництво, цивільне будівництво, дорожнє будівництво.
У кожній з перелічених галузей і підгалузей є специфічні матеріальні умови виробництва, технологічні процеси, структура і чисельність підприємств, інженерно-технічний та управлінський персонал тощо. Всі ці чинники визначають їх місце і призначення в економічній системі, а також особливості міжгалузевих зв’язків.
Стан економіки, рівень її розвитку, ефективність прямо залежать від спроможності держави управляти виробництвом і обертанням виробленого тут матеріального продукту.
Регулювання економіки є найважливішою функцією держави в умовах ринкового господарювання, а головне в умовах переходу до нього. Саме держава встановлює правові основи для прийняття управлінських рішень, захищає інтереси національної економіки, формує її інфраструктуру, контролює процеси грошового обігу, встановлює і розвиває економічно вигідні для суспільства і держави правовідносини.
Основними напрямами, що охоплюються державним керівництвом у сфері економіки, є:
* фінансова політика та її стабілізація;
* грошово-кредитна політика і зміцнення банківської системи;
* інноваційно-інвестиційна діяльність;
* прискорення приватизаційних процесів;
* посилення управління державним сектором економіки;
* зовнішньоекономічна політика і залучення іноземних інвестицій;
* подолання платіжної кризи;
* політика доходів та регулювання заробітної платні;
* стимулювання малого бізнесу;
* соціальна політика (погашення заборгованості у виплаті заробітної платні, пенсійна реформа, зайнятість населення та ін.).
Зміст державного керівництва у сфері економіки полягає в:
O удосконаленні взаємодії центральних органів виконавчої влади і органів державної виконавчої влади на місцях, органів місцевого самоврядування, організацій та об’єднань роботодавців;
O чіткому закріпленні компетенції центральних і місцевих органів виконавчої влади в економічній сфері;
O поглибленні децентралізації в управлінні економікою, гарантуванні реалізації економічних прав місцевих органів виконавчої влади, підприємств і установ, невтручанні в питання, віднесені до їх компетенції та компетенції органів місцевого самоврядування;
O удосконаленні правового статусу міністерств і відомств, що здійснюють управління галузями народного господарства;
O конкретизації в нормативних актах (статутах) завдань і функцій центральних органів виконавчої влади, їх повноважень по координації і регулюванню у відповідних галузях і сферах управління;
O передавання в приватну власність на місцях підприємств, установ, організацій загальнодержавної власності або розширенні їх впливу на таких суб’єктів;
O підготовці фахівців для галузей народного господарства, недержавних структур – на договірних засадах, їх перепідготовці та перекваліфікації та ін.
Практика вже засвідчила, якщо покладатися тільки на суто ринкові механізми у розвитку соціально-економічної системи, то, як це, на перший погляд, не парадоксально, перехід до цивілізованого суспільства з ринковою економікою стане справою віддаленого майбутнього, причому без гарантій виникнення оптимальних пропорцій як у структурі самої економіки, так і в структурах управління.
Без державного регулювання помітно знижується ефективність виробництва, незатребуваною виявляється фундаментальна наука, скорочується через подорожчання інфраструктура соціальної сфери, а рух до цивілізованих форм життя здійснюється стихійно, з великими витратами і значними втратами.
Управління економічною сферою є складним процесом цілеспрямованого впливу держави на всі компоненти економічної системи з метою її вдосконалення та направлення у належне русло перебігу. Його основою є своєчасне і правильне врахування об’єктивних економічних законів, характеру суспільних відносин у конкретний історичний період, розвитку продуктивних сил, міри інтегрованості держави у світове економічне співтовариство.
Крім цього, на утримання і спрямування управлінських процесів впливають наявність кількох форм власності, особливості кооперації праці, розміщення підприємств за економічними регіонами тощо.
Сьогодні визначені такі основні напрями економічних перетворень у державі:
– поглиблення грошової і макроекономічної стабілізації на основі пріоритетності стабілізації фінансів нижчої ланки – підприємств, організацій, суб’єктів підприємницької діяльності;
– зниження податкового тиску на товаровиробника та його ефективний захист в умовах подальшої лібералізації економічної діяльності;
– об’єднання політики економічного зростання і фінансової стабілізації з активною соціальною політикою з метою усунення основного чинника, що стримує вихід економіки з кризи – низької платоспроможності населення;
– проведення зваженої адміністративної реформи як центральних, так і місцевих органів влади з метою підвищення ефективності систем керування.
За умов економічних перетворень в державі, а особливо в кризовій економічній ситуації, державне управління є не тільки необхідним, навпаки – його значення підвищується.
Здійснення адміністративного регулювання неможливе без використання примусових заходів. За їх допомогою обмежуються і придушуються небажані, з соціально-економічної точки зору, форми господарювання, встановлюються бар’єри на шляху монополізму, криміналізації, деформації економіки.
Лише держава в особі її органів влади може:
– здійснювати економічну і соціальну політику з метою забезпечення інтересів усіх верств населення;
– пом’якшувати стихійні процеси ринкової саморегуляції з метою запобігання хаосу в економіці;
– стимулювати ринкову економіку, забезпечувати ефективність її функціонування з одночасним обмеженням і попередженням негативних наслідків економічної влади власників, особливо монополістів;
– гарантувати захист національних інтересів і внутрішнього ринку від зовнішньої економічної та політичної експансії.
Звідси випливає, що управління економікою містить у собі:
– елементи соціально-економічного аналізу й розрахунку;
– організаційно-технічні дії та інженерну практику,
– правове регулювання й різноманітні організаційно-правові форми;
– а також комплекс методів впливу на керовані об’єкти.
Усі названі чинники визначають особливості керуючого впливу і структурну побудову механізму управління економікою. Цей механізм складається, по-перше, з системи організаційно-правових структур, по-друге, з системи організаційно-правових методів і форм державно-управлінського впливу на відносини у цій сфері.
Організаційно-правові структури це суб’єкти державного управління економікою.
Організаційно-правові методи і форми – це ті засоби і прийоми, що використовуються суб’єктами управління для реалізації своїх повноважень, тобто методи і форми їх управлінської діяльності.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)