Адміністративне право – Кісіль З. Р. – 2. Поняття доказів в адміністративно-юрисдикційній діяльності
Стаття 251 КУАП, ст. 69-80 КАСУ визначає поняття доказів у справі про адміністративне правопорушення. Доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються:
O протоколом про адміністративне правопорушення,
O поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності,
O потерпілих,
O свідків,
O висновком експерта,
O речовими доказами,
O показаннями технічних приладів, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху,
O протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.
Суб’єкти адміністративної юрисдикції обов’язково проводять оцінку доказів у справі про адміністративне правопорушення. Ця оцінка є правовою і може даватися тільки суб’єктами, які уповноважені в цьому. Стаття 252 КУАП визначає, що орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об’єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.
Безпосереднім і єдиним засобом пізнання істини в адміністративно-юрисдикційній діяльності органів внутрішніх справ у справах про адміністративні правопорушення є юридичні докази, що визначаються в юридичній літературі як фактичні дані, які використовуються для встановлення обставин справи відповідно до принципу об’єктивної істини.
Д. М. Бахрах вважає доказами “фактичні дані, інформацію, на основі якій встановлюються обставини справи.
Інформація може розглядатися як доказ за наявності двох умов. По-перше, вона містить дані про наявність або відсутність адміністративного правопорушення, винності особи в Його здійсненні і інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
По-друге, відомо, що адміністративно-юрисдикційні процеси формалізовані, регламентовані правовими нормами. Порядок же збору доказів визначений законодавством, причому в ряді випадків детально. Тому докази можуть бути використані в адміністративному провадженні тільки в тому випадку, якщо вони отримані в порядку і з джерел, передбачених законодавством.
Однак головна функція будь-яких доказів, в тому числі і юридичних, обгрунтувати рішення шляхом встановлення об’єктивної істини, що приймається. Нарівні з цим юридичним доказам властиві специфічні риси. Передусім вони направлені на встановлення обставин юридичної справи. Ними оперують уповноважені і зацікавлені особи і встановлюють ті фактичні обставини, які покладають в основу рішень, що приймаються у справі в галузі права, тобто по юридичних справах.
Юридичні докази, як було сказано раніше,- це фактичні дані. Це свідчить про те, що мова йде не про всякі аргументи, а про дані, що стосуються фактів, тобто відомостей про факти, інформації про них. Докази у справах про адміністративні правопорушення, будучи юридичними доказами, разом з тим, мають специфічні ознаки, які випливають з їх джерел. Так, у провадженні протокол про адміністративне правопорушення є не тільки джерелом доказів, але й виступає як акт, що свідчить про порушення справи, тому є не тільки обов’язковим процесуальним документом, але і займає ключове положення серед інших джерел.
Протокол – це юридичний документ, що містить дані про обставини вчиненого правопорушення і особу, яка його вчинила (ст. 254 КУАП). Він є комплексним джерелом доказової інформації. Як джерела виступають пояснення учасників провадження на відміну від тих, що стали традиційними в кримінальному і цивільному процесах свідчення. Серед документів на перший план виступають протоколи про вилучення речей і документів, що в такій якості не виділялися раніше в юридичному процесі.
У процесі боротьби з адміністративними правопорушеннями органам внутрішніх справ доводиться мати справу з численними і різноманітними доказами, їх несхожість і своєрідність не означає неможливості їх упорядкування. Таке упорядкування можна здійснити за допомогою класифікації.
Класифікація дозволяє
O глибше вивчити окремі їх сторони (шляхом виявлення відмінностей і схожості), достоїнства і недоліки;
O сприяє більш точному вираженню в нормах процесуального права окремих правил збирання, дослідження доказів,
O допомагає точніше враховувати їх при оцінці і, таким чином, служить дієвим засобом здійснення завдань доказування.
O забезпечує правильне використання понять і термінів,
O усуває двозначність і неоднозначність мови.
Крім того, як і в інших галузях науки, класифікація сприяє систематизації накопичених знань.
Однак при цьому класифікація доказів повинна базуватися на правильному обліку об’єктивних властивостей явищ, що класифікуються. Одні ознаки служать основою розподілу доказів, виходячи з їх змісту, інші відображають специфіку процесуальної форми.
Класифікацію доказів можна зробити по декількох основах, які являють совою складну і розгалужену систему, оскільки самі докази різні за своїм походженням, мають різну структуру і неоднакові функції в процесі доказування, і тому охопити всі ці ознаки системою класифікації з однією основою неможливо.
У процесі побудови класифікації виникають деякі труднощі. Це передусім складність і багатоплановість структури процесу доказування. Труднощі виникають також із термінологією.
У юридичній літературі найбільш поширеним є розподіл доказів з точки зору їх змісту, тобто по ознаках, що характеризують докази як фактичні дані. Разом із тим, як уявляється, важливе значення мають і інші кваліфікуючі ознаки, що дозволяють поглибити процес пізнання, розглянувши докази у всій багатогранності сторін.
Д. М. Бахрах вважає дуже важливим групування доказів залежно від джерела відповідних відомостей. Подібного упорядкування вимагають і докази, що використовуються органами внутрішніх справ при розгляді справ про адміністративні правопорушення. Оскільки вони по своїй суті нічим не відрізняються від кримінально-процесуальних і цивільно-процесуальних, то підстави класифікації можна запозичити у цих наук. Разом із тим специфіка адміністративних доказів передбачає пошук і інших підстав для цього упорядкування. Так, наприклад, можлива класифікація залежно від характеру інформації, що отримується суб’єктом, методів виявлення, від часу їх виникнення.
Класифікація доказів в адміністративно-юрисдикційній діяльності органів внутрішніх справ за загальнопоширеними підставами і підставами, властивими тільки цьому вигляду доказів, виглядає таким чином:
1. За носієм фактичних даних і механізму формування докази можуть бути розмежовані на особисті і речові.
Подія правопорушення відображається у свідомості людей, які брали участь у ньому або ж його спостерігали, і у вигляді різних змін на предметах і документах. Механізми цих відображень істотно відрізняються один від одного. В першому випадку це образи і поняття, що належать до сфери психіки, у другому – ця зміна предметів матеріального світу речей, їх властивостей і відносин, тобто фізичні і механічні зміни. Вирішальним критерієм в цій класифікації є зміст джерела інформації, тобто чи виходить інформація від осіб або міститься в предметах і документах. До першої групи можна віднести свідчення (усні і письмові) свідків, потерпілих, правопорушників, протокол про адміністративне правопорушення, висновки експертів. До другої групи належать речові докази (предмети і документи).
Таким чином, між особистими і речовими доказами існують відмінності в способах і умовах формування, зберігання і переробки інформації. Відмінності є також і в процесуальному режимі.
Особисті докази у свою чергу можна розділити на три групи. До першої групи особистих доказів можна віднести пояснення свідків, потерпілих, осіб, які притягуються до адміністративної відповідальності (ст. 76 -79 КАСУ). При цьому свідчення може бути як в усній, так і письмовій (у вигляді пояснень) формі. Закон не вимагає обов’язкової письмової форми пояснень. Свідки і потерпілі, якщо вони є, можуть обмежитися підписом у протоколі про адміністративне правопорушення. Правопорушник має право відмовитися від письмового пояснення, також поставити свій підпис про ознайомлення з протоколом. При відмові від підпису факт ознайомлення правопорушника з протоколом повинен бути засвідчений двома понятими.
До другої групи особистих доказів належать протоколи про адміністративне правопорушення, протоколи огляду окремих предметів, протоколи особистого огляду, огляду речей і т. ін. У вказаних протоколах відображаються і закріпляються процесуальні дії. Обставини, а також обстановка правопорушення і пов’язані з ним події безпосередньо сприймаються суб’єктом доказування, і при розгляді справи закон не вимагає повторного проведення дій, про які йдеться, на відміну від пояснень правопорушників і свідків, і тому кожний з протоколів вказаних дій є джерелом доказу.
До третьої групи особистих доказів належать інші документи. Вони додаються до матеріалів справи і не вимагають ні відтворення викладеної інформації укладачем, ні опису його і умов виявлення суб’єктом доказування.
Особисті докази містять інформацію про наявність або відсутність якого-небудь факту, тобто інформація про який-небудь факт містить відомості, які підтверджують або заперечують цей факт. А якого роду ця інформація – це вже підстава для іншої класифікації (на прямі і непрямі).
Речові докази (ст. 80 КАСУ) – це передусім сам предмет, що стосується адміністративного правопорушення. На цьому предметі є сліди відображення внаслідок вказаної події.
Якщо особистий доказ являє собою комунікативний аргумент про існування або не існування факту, то пред’явлення предмета (речового доказу) є емпіричним аргументом, безпосередньо переконуючим адресата в існуванні речі і її властивостей.
Існують докази, які важко чітко розмежувати. Це плани, схеми, фотознімки, об’ємні копії. Відносно цих доказів можна вести мову лише приблизно. Наприклад, продукти психічної діяльності людини, плани, схеми, креслення ближче стоять до документів, звичайні копії до речових доказів, фотознімкам належить відіграти проміжну роль.
Розподілення доказів на особисті і речові допомагає більш правильно з’ясувати об’єктивність кожного з них і значення для процесу доказування. Найбільш об’єктивну інформацію можна отримати від другої групи доказів. У процесі психічної переробки і зберігання інформації людиною без всякого сумніву позначаються її індивідуальні властивості тоді, як інформація, що міститься в предметах і документах, позбавлена такого недоліку. Разом із тим, враховуючи особливості психіки конкретної особи, умови сприйняття інформації, можна максимально наблизити процес відтворення до об’єктивної дійсності. Уточнення і перевірка доказової інформації повинна відбуватися залежно від механізму освіти і носія її (наприклад, постановка додаткових запитань про обставини, що викликають сумніви, або перевірка автентичності документа шляхом проведення огляду, експертизи тощо).
2. За джерелом відомостей про факти докази поділяються на первинні і похідні.
Первинні докази це ті, що їх юрисдикційні органи отримують безпосередньо від первинного носія інформації. Похідні докази – ті, які органи адміністративної юрисдикції отримують від опосередкованого джерела інформації.
Даний розподіл зумовлений наявністю або відсутністю проміжного носія доказової інформації. Тому в юридичній літературі часто можна зустріти термін “першоджерело”, маючи на увазі первинний доказ. Цим самим немов роз’яснюється, нагадується і вказується на відсутність подальших ланок при передачі інформації про правопорушення.
Відмінність у структурі особистих і речових доказів допоможе нам більш наочно розглянути даний розподіл, тому ми до кожного з них наведемо ряд прикладів.
Початковими особистими доказами будуть свідчення (усні і письмові) свідків, потерпілих, правопорушників про факти, які мають значення для справи, що їх вони самі бачили або чули. Речовими початковими доказами будуть описи предметів і документів зі слідами правопорушення в протоколах і висновках експертів.
Похідними особистими доказами будуть показання (усні і письмові) свідків, потерпілих, правопорушників про факти, що мають значення для справи, але почуті і побачені іншими “особами”, які передали інформацію даним особам. Фактичні дані, добуті таким чином, слід вважати доказами тільки тоді, коли відоме початкове джерело (першоджерело). Похідними речовими доказами будуть копії (об’ємні, фотографічні й ін.) предметів і документів із слідами правопорушення, тобто всілякі копії тих предметів, що прийнято вважати речовими доказами.
Похідні докази відтворюють інформацію, якою володіє і передає першоджерело. Водночас похідні докази формуються пізніше початкових, на їхній основі і тому містять менший обсяг фактичних даних. При переході інформації через проміжного носія можливі перекручування, частина інформації може не сприйматися і не сприймається. Будучи неповним відображенням, похідна інформація залежить від початкової.
Розподіл доказів на початкові і похідні дозволяє врахувати специфічні властивості кожного з цих видів доказів.
Практичне значення цього розподілу полягає в тому, що при збиранні, дослідженні, оцінці доказів часто через похідні докази можна встановити початкові, перевірити ступінь їх достовірності. Похідні докази, при неможливості залучення прямих, можуть лягти в основу рішення в справі. Тільки необхідно мати на увазі, як було відзначено, що ступінь достовірності похідних доказів нижче, тому при відсутності початкових доказів завжди необхідно встановлювати першоджерело похідного доказу.
Таким чином у процесі доказування необхідно визначити всі можливі заходи для збирання саме початкових доказів. Проте похідні відіграють важливу роль при дотриманні умов, що гарантують точність і достовірність інформації, що міститься в них. Так, наприклад, при необхідності старанно перевірити й оцінити початкові фактичні дані (показання свідків, потерпілих, правопорушників) можна зіставити їх із похідними. Така необхідність може виникнути у випадку зміни (цілком або частково) інформації, що виходить від першоджерела. Може також виникнути необхідність істотно заповнити початковий доказ, або в похідних утримується інформація про тому самому факт, або наново відновити цей факт у випадку початкового доказу.
3. Стосовно факту вчинення адміністративного правопорушення докази підрозділяються на прямі і непрямі.
Підставою для такого розподілу є розходження в структурі процесу обгрунтування доказуваного факту.
Прямий доказ – такий, що прямо вказує на один або декілька елементів предмета доказування.
Непрямий доказ – такий, що у результаті багатоступінчастої процедури спочатку обгрунтовує існування проміжного факту, а потім, через нього, предмета доказування або його елемента.
Таким чином, побічні докази являють собою відомості про проміжні факти, окремі деталі якоїсь події, що стосується правопорушення. Ці деталі, будучи встановлені, використовуються для встановлення елементів предмета доказування. Цілком природно, що частіше побічні докази найбільш успішно використовуються для встановлення винуватості або невинуватості правопорушника.
Непрямий доказ являє собою складний, двоступінчатий (а іноді і багатоступінчастий) акт. Він прямо підтверджує деяке проміжне твердження, а потім через нього вже підтверджується доказувана обставина. Зміст непрямого доказу включає дані про такі факти, встановлення яких складає не кінцеву ціль, а проміжний етап конкретного процесу доказування. Таким чином, непрямий доказ багатоступінчастий на відміну від прямого, що є одноступінчатим.
Практичне значення даного розмежування полягає в неприпустимості переоцінки прямих доказів і недооцінці непрямих. Логічний шлях від непрямих доказів до правопорушення складніше, ніж від прямих, тому його необхідно використовувати в сукупності з іншими доказами.
Процесуальні рішення на підставі непрямих доказів посадові особи органів внутрішніх справ, на жаль, приймають дуже рідко, що свідчить про недостатню фахову підготовку співробітників і невміння працювати з доказами. Непрямих доказів для притягнення до адміністративної відповідальності потрібно значно більше, ніж прямих. Водночас непрямі докази мають не менше важливе значення, завдяки їм також можна встановити істину в справі. Проте працювати з непрямими доказами складніше, ніж із прямими, така робота потребує великого досвіду і знань, але доступна кожному працівнику органів внутрішніх справ.
4. Версії обвинувачення і версії доказу, що суперечать їм, поділяються на обвинувальні і виправдувальні.
Обвинувальні докази – відомості про факти, що встановлюють обставини, що підтверджують винність особи у вчиненні адміністративного правопорушення або обтяжують його відповідальність.
Виправдувальні докази – відомості про факти, що виключають винуватість особи в адміністративному правопорушенні або пом’якшують його відповідальність.
Розмежування орієнтує на всебічний підхід до дій по збиранню, дослідженню й оцінці доказів (опитування свідків, потерпілих, правопорушників, огляд речей, особистий огляд, експертиза).
Розподіл доказів на обвинувальні і виправдувальні має значення тільки щодо конкретного правопорушника. При цьому, який саме доказ встановлений, залежить від значення самого доказу, від його фактичного змісту, а не від того, ким він поданий або виявлений. Тому, якщо спочатку доказ був обвинувальним, а потім став виправдувальним, то це відбулося тому, що був відкритий його істинний зміст. Якщо відомості про факти містять у той же час обвинувальну і виправдувальну інформацію, отже в одному джерелі міститься декілька доказів.
Для всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи необхідно виявляти як обвинувальні, так і виправдувальні докази. У ході розгляду можливі випадки, що коли виступають, на перший погляд, виправдувальні докази одержують надалі оцінку обвинувальних, і навпаки.
Обставини, що пом’якшують відповідальність за адміністративні правопорушення, перераховані в ст. 34 КУАП, якими є:
1) щире розкаяння винного;
2) відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди;
3) вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких особистих чи сімейних обставин;
4) вчинення правопорушення неповнолітнім;
5) вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року.
Законами України може бути передбачено й інші обставини, що пом’якшують відповідальність за адміністративне правопорушення. Орган (посадова особа), який вирішує справу про адміністративне правопорушення, може визнати пом’якшуючими і обставини, не зазначені в законі.
Обставини, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення, визначаються у ст. 35 КУАП. Ними визнаються:
1) продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогу уповноважених на те осіб припинити її;
2) повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню; вчинення правопорушення особою, яка раніше вчинила злочин;
3) втягнення неповнолітнього в правопорушення;
4) вчинення правопорушення групою осіб;
5) вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших надзвичайних обставин;
6) вчинення правопорушення в стані сп’яніння. Орган (посадова особа), який накладає адміністративне стягнення, залежно від характеру адміністративного правопорушення може не визнати дану обставину обтяжуючою. Таким чином, орган (посадова особа) може визнати пом’якшуючими обставинами і такі, що не зазначені в законі, і, навпаки, не визнати обтяжуючою обставину, прямо зазначену в законі (вчинення правопорушення в стані сп’яніння). У цьому вбачається ухил законодавця у бік виправдувальних доказів, тобто виявляється гуманність.
5. Залежно від джерел докази діляться на такі, що містяться у:
O протоколах про адміністративні правопорушення;
O поясненнях осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності;
O поясненнях потерпілих;
O поясненнях свідків;
O висновках експертів;
O речових доказах;
O протоколах про вилучення речей і документів; інших документах. Доказування і докази нерозривно пов’язані з приводами адміністративної юрисдикції.
Приводом до порушення адміністративної справи служить інформація про проступок, яка отримана уповноваженим органом або посадовою особою в результаті безпосереднього виявлення у встановленій формі.
Чинне законодавство не визначає джерела одержання інформації про вчинені проступки. Проте аналіз адміністративної практики дозволяє виділити в якості таких (ст. 79 КАСУ):
Заяви і листи громадян;
Повідомлення представників громадськості;
Повідомлення установ, підприємств і організацій;
Повідомлення засобів масової інформації;
Безпосереднє виявлення повноважною особою адміністративного проступку.
В останні роки в пресі піднімається питання про можливість початку адміністративно-юрисдикційній діяльності по одному лише факту правопорушення, при невідомості особи, що учинила правопорушення.
Так І. П. Голосніченко на питання, чи потрібно порушувати провадження про адміністративний проступок із відсутністю особи, яка вчинила правопорушення, відповідає, що “виходячи з принципу про невідворотність покарання, упорядкування протоколу в таких випадках також: необхідною Тому, вважає він, “необхідно в законодавчому порядку закріпити упорядкування протоколів про адміністративне правопорушення по факту вчинення проступків, суспільна небезпека яких значна, наприклад, за порушення вимог Правил охорони електричних мереж; порушення Правил дорожнього руху, наслідком якого стало заподіяння майнового збитку; порушення Правил охорони магістральних трубопроводів; незаконне виготовлення і використання радіопередавальних установок; порушення правил про валютні операції і т. ін.
Уважається, що ці ідеї заслуговують підтримки. В даний час є цілий ряд проступків, що по своїй суспільній небезпеці близькі до злочинів. Досить часто законодавець подібний адміністративний проступок при його повторенні іменує злочином. У зв’язку з цим пропонується визначити в законодавчому порядку перелік проступків, що мають велику суспільну небезпеку в порівнянні з іншими проступками, і у випадку, коли невідома особа вчинить один із цих проступків, порушувати адміністративне провадження.
Постає ще одне питання: хто ж повинен з’ясувати обставини справи і встановити осіб, які вчинили проступок? З вимог адміністративного законодавства випливає, що шукати правопорушника повинні особи органів, у компетенцію яких входить здійснення адміністративної юрисдикції, або органів, що порушують справи про адміністративні проступки. Наприклад, в органах внутрішніх справ функція встановлення осіб, які вчинили адміністративні проступки, покладені в основному на дільничних інспекторів міліції (наказ МВС України № 1212 від 2004 р., що затвердив Положення про службу дільничних інспекторів міліції). Ці посадові особи зобов’язані складати протоколи про адміністративні правопорушення і виявляти осіб, що їх вчинили, на адміністративній ділянці, яка обслуговується.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)