Адміністративне право – Кісіль З. Р. – 1.2 Структура адміністративно-процесуальної норми
Структура адміністративно-процесуальної норми – це її внутрішня будова, логічно обумовлена система взаємодіючих та взаємозалежних елементів.
Традиційно у структурі юридичних норм виділяють три складові елементи: гіпотезу, диспозицію й санкцію.
Гіпотеза – вказує на конкретні життєві обставини (умови), за наявності або відсутності яких адміністративно-процесуальна норма вступає в дію.
Відповідно до ступеню визначеності виражених у ній обставин, гіпотеза може бути абсолютно-визначеною та відносно-визначеною.
Відносно-визначена гіпотеза надає суб’єктам правозастосування можливість самим вирішувати питання про наявність чи відсутність умов вступу адміністративно-процесуальної норми в дію. Зазвичай, такі гіпотези формулюються за допомогою семантичних конструкцій: “за необхідності”, “у разі потреби”, “у випадку, коли є підстава вважати”, “з урахуванням обставин”, “з власної ініціативи” тощо.
Абсолютно-визначена гіпотеза суворо окреслює сферу застосування адміністративно-процесуальної норми. Остання вступає у дію в єдино-можливому випадку, прямо вказаному в гіпотезі. Відповідне питання вже не покладається на розсуд суб’єкта правозастосовчої діяльності – воно однозначно вирішене законодавцем.
За кількістю відображених умов дії адміністративно-процесуальної норми гіпотези поділяються на прості та складні.
У простій гіпотезі вказана тільки одна умова реалізації норми адміністративно-процесуального права. Складні гіпотези містять одразу кілька обставин, які передбачають “задіяння” адміністративно-процесуальної норми. Серед них виділяють альтернативні та комплексні гіпотези.
В альтернативній гіпотезі кожна окрема обставина з кількох наявних є достатньою для вступу норми у дію. Таку гіпотезу має норма, закріплена у ст. 8 Закону про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі: “Адміністративний нагляд припиняється постановою судді за поданням начальника органу внутрішніх справ: а) у разі погашення або зняття судимості з особи, яка перебуває під наглядом; б) достроково, якщо піднаглядний перестав бути небезпечним для суспільства і позитивно характеризується за місцем роботи і проживання”.
Комплексна гіпотеза передбачає кілька умов, одночасне настання яких призводить до виникнення відповідних адміністративно-процесуальних правовідносин. Кожна з цих умов, взята окремо, є недостатньою для активації адміністративно-процесуальної норми.
Так, наприклад, згідно зі ст. 8 Закону України “Про звернення громадян”, не розглядаються повторні звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті Як бачимо, гіпотеза даної норми включає аж п’ять обов’язкових обставин: 1) повторність звернень; 2) факт вирішення першого звернення по суті; 3) в обох зверненнях фігурують одні й ті ж питання; 4) адресат обох звернень є незмінним; 5) обидва звернення належать одному авторові.
Диспозиція адміністративно-процесуальної норми – це правило поведінки, за яким учасники адміністративно-процесуальних правовідносин діють у разі настання умов, передбачених гіпотезою.
В залежності від ступеня конкретизації закріплюваного правила поведінки, диспозиції норм адміністративно-процесуального права класифікуються на: прямі, альтернативні та бланкетні.
Пряма (визначена) диспозиція містить вказівку на єдино можливий у даному випадку варіант поведінки. Вона є найбільш простою у розумінні та застосуванні, оскільки абсолютно точно і ясно визначає необхідну поведінку суб’єктів правовідносин, не припускаючи жодних її альтернатив. Так, у ч. 2 ст. 11 КАСУ однозначно вказується: суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Згідно з ч. 6 ст. 12 цього ж Кодексу, під час судового розгляду справи в судовому засіданні забезпечується повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу і т. д.
Альтернативна (відносно-визначена) диспозиція закріплює кілька варіантів можливої поведінки. При виникненні обставин, передбачених гіпотезою, учасник адміністративно-процесуальних правовідносин отримує можливість вибору одного, кількох або, навіть, усіх цих варіантів одразу. Разом з тим, його поведінка не повинна виходити за рамки, окреслені адміністративно-процесуальною нормою.
Приміром, у передбачених статтею 260 КУпАП випадках до особи можуть бути застосовані примусові заходи, спрямовані на забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення: адміністративне затримання, особистий огляд, огляд речей, вилучення речей та документів. Застосовуючи цю норму, уповноважений суб’єкт особисто вирішує, який саме захід або заходи адміністративного примусу повинні бути вжиті до порушника, і чи потрібно до них вдаватися взагалі.
Бланкетна (“відсилочна” або “відкрита”) диспозиція містить найзагальнішу характеристику правила поведінки, жодним чином його не конкретизуючи. Роз’яснення щодо необхідного порядку дій слід шукати в інших нормах або нормативних актах, до яких вона відсилає.
Зазвичай, нормотворець обмежується вказівкою на:
А) переадресовує суб’єкта правозастосування до інших положень цього ж таки нормативного акту (Так, ч. 6 ст. 14 Закону України “Про виконавче провадження” передбачає, що заявлений сторонами виконавчого провадження відвід експерту або спеціалісту вирішується в порядку, встановленому статтею 17 даного Закону).
Б) назву відповідного нормативного акту (Порядок оскарження постанови суду (судді) у справі про порушення митних правил та внесення подання прокурором на постанову визначається Кодексом України про адміністративні правопорушення (ч. 8 ст. 393 Митного Кодексу України));
В) тип нормативних актів, де слід шукати кореспондуючу юридичну норму (Постанова про адміністративний арешт виконується органом внутрішніх справ у порядку, встановленому законами України (ст. 300 КУпАП));
Г) суб’єкта видання нормативного акту (Форма та порядок повідомлення адміністратора або відповідного дозвільного органу про відповідність його матеріально-технічної бази вимогам законодавства встановлюються Кабінетом Міністрів України (ч. 8 ст. 1 Закону України “Про дозвільне провадження”));
Д) сферу дії відповідного нормативного акту (Рішення щодо звернень громадян та відповіді на них оформляються відповідно до вимог законодавства про мови (ст. 6 Закону України “Про звернення громадян”));
Е) законодавство України взагалі (Кожен має право знайомитися в установленому законодавством порядку із судовими рішеннями у будь-якій розглянутій у відкритому судовому засіданні справі, які набрали законної сили. ч. 2 ст. 12 КАСУ).
У всіх зазначених випадках завдання по відшуканню необхідної норми покладається безпосередньо на суб’єкта правозастосовчої діяльності.
Санкція адміністративно-процесуальної норми вказує на несприятливі наслідки, що виникають у разі порушення її диспозиції.
Варто відмітити, що лише незначна кількість адміністративно-процесуальних норм характеризується наявністю “власної” санкції.
Окрему санкцію норма адміністративно-процесуального права має лише тоді, коли нормотворець вважає за необхідне підкреслити особливу важливість закріпленого в ній правила поведінки для всебічного, неупередженого, об’єктивного, оперативного розгляду адміністративної справи.
Так, санкції норм, закріплених у розділі VI КАСУ, передбачають можливість застосування до порушників правил адміністративного судочинства наступних примусових заходів: – попередження і видалення із залу судового засідання (за порушення порядку під час судового засідання та невиконання розпоряджень головуючого), – тимчасове вилучення доказів для дослідження судом (за неподання без поважних причин витребуваних судом письмових або речових доказів), – привід (у разі неявки за викликом суду осіб, явка яких є обов’язковою).
Інший перелік заходів процесуального примусу (адміністративне затримання, особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів) містить санкція ст. 260 КУпАП. Умовами, за яких вона вступає в дію є: – неможливість в інший спосіб припинити адміністративне правопорушення; – потреба у встановленні особи порушника; – неможливість скласти протокол про адміністративне правопорушення на місці, у випадках коли складення протоколу є обов’язковим, та інші.
Отже, якщо постає нагальна необхідність у забезпеченні певних процесуальних дій за допомогою заходів процесуального примусу, то останні формулюються у санкціях окремих адміністративно-процесуальних норм. При цьому санкція виконує функцію забезпечення нормального перебігу адміністративного процесу і не має на меті притягнення порушника процесуальних правил до відповідальності.
За ступенем визначеності заходів процесуального примусу санкції адміністративно-процесуальних норм поділяються на абсолютно-визначені, відносно-визначені та альтернативні.
Абсолютно визначена санкція чітко та однозначно фіксує захід негативного впливу на недобросовісного учасника адміністративно-процесуальних правовідносин (До учасників адміністративного процесу та інших осіб за порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого застосовується попередження (ст. 270 КАСУ)).
Відносно-визначена санкція, закріплюючи конкретний захід процесуального примусу, одночасно встановлює межі його застосування. До таких можна віднести санкцію норми, передбаченої ч. 1 ст. 374 Митного Кодексу України: (… допускається адміністративне затримання громадянина, який вчинив порушення митних правил, на строк до трьох годин).
Альтернативна санкція містить перелік заходів реагування на порушення правил адміністративного процесу. Конкретний захід (заходи) обирає суб’єкт правозастосовчої діяльності. Прикладом може слугувати вже згадувана нами стаття 260 КУпАП, котра передбачає можливість застосування до особи адміністративного затримання, особистого огляду, огляду речей, вилучення речей і документів.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)